Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

руйнівна. У тій смузі повалило тини і стовпи, повиривало з корінням дерева, витоптало городи, понівечило сади і всюди понакидало різного збіжжя, сміття та хмизу.

Було зірвано й кілька дахів. Першим полетів дах з хати Порфирія Гапочки. Смерч поніс його над Вітряками так делікатно, що в гнізді сиділа чорногузиха із своєю малечею. Гапочка розшукав дах за селом, край дороги, що вела до райцентру. Смерч акуратно опустив його на траву, і в гнізді все так же сиділа чорногузиха із своїм виводком. Витягуючи довгу шию, вона роздивлялася навколо — здивована і вражена.

Гапочка затовк недопалок, сплюнув і заспокоїв птаху:

— Сиди і не панікуй, а я щось придумаю. Чи зрозуміла його червонодзьоба птаха чи ні — невідомо, а тільки, «не панікуючи», сиділа у гнізді на даху край дороги, доки не повернувся господар з візком. Покректавши, гніздо було чималим, Гапочка переніс його у візок і, пихкаючи «Примою», привіз додому. Чорногузиха летіла за ним назірці. Гапочка подивився на свою хату без даху — сакля саклею, — поміркував і приладнав гніздо на сарайчику.

— Поживете, значить, тут, доки я змайструю на хату новий дах, — заспокоїв лелек.

Але найбільшою витівкою смерчу (про це вже під кінець дня розказували з гумором, згущуючи заради сміху подробиці) стала історія з карасями. Прямуючи до села, смерч дорогою натрапив на ставок у балці, витягнув з нього всю воду з карасями, приніс її до Вітряків і линув на село. З водою посипались з неба й карасі — живі-живісінькі. Вони падали на вулиці, в двори, городи тощо. Вітряківці визбирували їх, галасували й сміялись, відвівши нарешті свої душі. А раді вітряківці були тому, що ніхто з них не постраждав, усі живі й здорові. Спасибі смерчу, що не загубив живої душі. Та невдовзі виявилось, що одного з вітряківців немає — колгоспного економіста Романа Гордієнка, котрий за кілька хвилин до смерчу поїхав до ставка ловити рибу і щез, як крізь землю провалився. Чи смерч його заніс, чи ще якесь лихо трапилось — того ніхто з вітряківців не знав. Таїса, як тільки вляглася природна веремія, побігла до ставка шукати Романа, але ні ставка, ні чоловіка свого там не побачила. Від ставка лишилася хоч калюжа, а від чоловіка — так і сліду… Таїса заметалася на березі, оббігала двічі те, що ще зранку було ставком, гукала, кричала — марно. Повернулась додому (мала слабеньку надію, що, доки вона бігала, Роман іншою дорогою повернувся в село), Тетянка стояла посеред двору і плакала.

— Татко не приходив? — вигукнула бліда, розпатлана мати.

— Я бо-оюся… татка смерч забрав.

— Таке вигадала! Татко наш у відрядження поїхав.

— А коли він повернеться?

— Скоро, доню, скоро…

Таїса підхопила на руки дочку і розревілася.

До двору під’їхав дільничний (йому вже передали по бездротовому телеграфу, що смерч заніс людину), хмурячись, розпитав, коли та куди, та якою дорогою поїхав Роман, сам з’їздив до ставка. Повернувшись до контори колгоспу, порадився з головою і вирішив створити з добровольців пошукову групу. Сам же її й очолив. До вечора пошуковці обстежили всі околиці села, яр і кожну западину, заглядали в кущі й гущавини дерев і розійшлися ні з чим.

Роман Гордієнко загадково щез.

Годин зо три-чотири небо над селом було затягнене важкими чорними хмарами і не віщувало нічого доброго. Наполохані смерчем вітряківці після полудня позачиняли худобу та птицю і самі поховалися по хатах. Чорні хмари все громадились, громадились, зрідка прокочувався над полями грім. Небо шматували блискавиці. Потім налетів шквальний вітер, і зрештою сипонуло рясною зливою. Кілька хвилин падав град, але дрібний і рідкий — шкоди у Вітряках він не завдав. Різко похолодало.

Злива лопотіла хоч із виляском, але недовго, під вечір випогодилося, чорне хмаровище посунуло далі, і невдовзі виглянуло призахідне сонце.

Увечері обласне радіо передало, що в першій половині дня в багатьох районах області пройшли рясні зливи, що в деяких місцях випав град — великий, з куряче яйце завбільшки, круглої форми, але з гострими шипами. Посівам зернових культур у деяких господарствах, соняшнику та лісосмугам завдано значних збитків.

З коментарями виступив представник гідрометобсерваторії:

— Кілька днів по області панував циклон, що прийшов до нас з півдня, — розказував він добре поставленим голосом. — Подібні циклони мають високу швидкість. Однак цей просувався черепашачою ходою, бо шлях йому перетнув антициклон. Південний гість приніс чимало вологи у вигляді дощу та граду. До цього, як відомо, стояла суха погода. Різниця в температурах спричинилася до сильного переміщення хмар, виникли шквальні вітри до двадцяти двох, а місцями і тридцяти метрів на секунду. У деяких районах області пронеслися смерчі, з корінням вириваючи дерева. В деяких селах пошкоджено будівлі, а також завдано лиха садам і полям…

— Що ти про шкоду тільки й торочиш? Ти передай по своєму радіві, що людина у Вітряках щезла — оце лихо, будь воно неладне! А збитки поправимі, доки руки — ноги у нас цілі, все наживемо, — бурчав на адресу представника гідрометобсерваторії, котрий саме виступав по обласному радіо, Порфирій Гапочка, навішуючи до Гордієнкової хати зірвані двері, їх він знайшов цілими-цілісінькими за селом. Таїсі було не до дверей. Вона бігала то в контору колгоспу, бо здавалося, що Роман уже там, то до дільничного, бо здавалось, що той знає про Романа все, то вибігала вкотре за село й гукала Романа, а прибігши додому, ще в дворі гукала чоловіка, бо здавалось їй, що він уже в хаті…

— Не печалься, сусідко, — пихкаючи «Примою» та немилосердно кашляючи, утішав Гапочка Таїсу. — Діда Пронька смерч теж носив, а дід живий і здоровий. А що Романа довго немає, так, напевне ж, смерч його заніс далеко…

Таїса мовчала, сусіда вона не бачила і не чула.

Зітхнувши, Гапочка затовк недопалок і пішов у свій двір. Хотів було повечеряти, але тільки потримав у руках ложку, встав з-за столу, прихопив три пачки «Прими» та електричний ліхтарик і пішов за село. Кажуть, усю