Читати книгу - "Ліки від страху"

— Панафідін Олександр Миколайович, мешкає у Мерзляковському провулку, будинок…

— Стоп, Сашко. Досить, мені інші не потрібні.

— Більше питань немає? — перепитав Дугін.

— Дякую тобі, старий, ти мене здорово виручив.

— Великий привіт, — мовив Дугін і відключився.

Чого-чого, але такого повороту справи не чекав аж ніяк.

Лист вивів мене прямо на Панафідіна. Що ж це таке? Хтось захотів допомогти мені? Чи захотів допомогти правосуддю? Чи зовсім тут правосуддя ні при чому й хтось хоче скористатися ситуацією й знести наклеп на Панафідіна?

А якщо лист — правда, значить, метапроптизол є і Панафідін зі мною дурня клеїв? Але чому ж він приховує, що отримав метапроптизол? І хто ця людина, що знає його таємницю? Ворог? Суперник? Чи лицемірний друг, який бажає підкопатися під нього?

Хто ж він?

А може, це не наведення, а наговір?

Раптом хтось свідомо зводить наклеп на Панафідіна? Або хочуть вивести з гри мене персонально: адже якщо я кинуся обшукувати машину Панафідіна й нічого не знайду, це може викликати серйозний скандал.

Як бути, що робити? Адже другого такого випадку може й не трапитися…

Я метався по кабінету, неспроможний наважитися на щось визначене. З голови геть вилетіли Пачкаліна, Рамазанова, їхні коханці й крадії, всі оті розгонщики… Метапроптизол, якщо в листі написано правду, був майже поруч. Але як його взяти?

А може, нічого немає? Містифікація? Безглуздий, злісний розиграш? Проте ці люди не схожі на жартунів: коли вони отруїли Позднякова — якщо це вони, — ними керувало аж ніяк не прагнення веселої розваги.

А раптом листа написала людина, яка випадково знає про цю історію, але боїться заявити про неї вголос? Якщо вона справді хоче добра й блага, але недостатньо мужня, аби сказати на повен голос: ось злочинець?..

І вже я не почував себе господарем у великому будинку, залишеному на мій догляд. Навіть тиша змінилася — вона стала терпляче-загрозливою, наче німотно чекала мого рішення, однаково безпристрасна до помилки й до найточнішого вибору.

Я пішов до Шарапова. Як було б добре, якби він сидів на місці, адже мені так потрібна чиясь розумна порада!

Тамари у приймальні не було, а двері до шефового кабінету відхилені. Він щось писав за столом.

— Здравія бажаю, товаришу генерал.

Шарапов підвів голову, якусь мить вдивлявся в мене, наче не впізнавав.

— Ба-а! Скільки літ, скільки зим, — промовив він, поблажливо всміхаючись. — Чого це ти тут у вільний час опинився?

І з його посмішки, хоч і єхидної, я зрозумів, що він задоволений, побачивши мене тут.

— У нас вільний час починається на пенсії — вас цитую, наче класика.

— Ну от, втішив. Мені-бо до вільного часу дещиця лишилася. Чого завітав?

— Порадитися, — мовив я сумирно.

— Це слід вітати, — кивнув генерал. — Наскільки я розумію, тобі потрібна санкція на якийсь недозволений вчинок: у решті випадків ти по змозі уникаєш зі мною радитися.

— Недозволеність мого вчинку є наслідком вчинку вашого, — зухвало сказав я.

— Це ж як накажеш тебе розуміти?

— Ви мені вчора документ переслали…

— А! Цікавий листочок підкидний. Ти йому віриш?

— Не знаю. Я перевірив машину в картотеці ДАІ — вона належить Панафідіну.

— Це професор той самий? Молодий?

Я кивнув.

— Еге. Отже, невідомий доброзичливець інформує нас про те, що Панафідін возить у своїй машині отой… метапроптизол? Так це слід розуміти?

— Виходить, що так, — відповів я. — Щоправда, він не видає себе за нашого доброзичливця.

— До речі, ти не поцікавився, Панафідін отой — сам не вболівальник футбольний? На стадіоні буває?

— Ні, не цікавився. Мені таке на думку не спадало.

— Шкода, що не спадало. Що більше думок виникає в твоїй багатомудрій голові, то краще. А до мене ти чого прийшов, не збагнув я?

— Я й сам не знаю. Дозвіл на обшук машини Панафідіна ви ж мені навряд чи дасте?

— Не дам, — майже весело мовив Шарапов. І в безтурботності його тону була непохитна твердість. — Звичайно, не дам. Якщо на основі таких серйозних документів ми у поважних людей обшуки влаштовувати почнемо, то знаєш, куди нас це може завести?

— А що ж робити? — запитав я у відчаї. — Раптом лист — правда?

— Це було б чудово!

— Але який толк із тої чудовості? От ви що на моєму місці зробили б?

— Я? — Шарапов перепитав мене так, ніби я задаю дитячі питання: адже й сліпому видно, що б зробив він на моєму місці. — Я б пішов до Панафідіна й знайшов з ним спільну мову, поговорив би з ним задушевно.

— Авжеж, з ним знайдеш спільну мову! — сердито труснув я головою.

— Не знайдеш — отже, розмовляти не вмієш, — впевнено промовив генерал. — З усіма можна знайти спільну мову. От тільки будматеріал для такого мосту потрібен різний. В одному місці — увага, в другому — лагідність і співчуття, в третьому — нахабство, а де треба — там і погроза. Ось так. Ти тільки, як виконроб, заздалегідь мусиш розрахувати, що для будівництва тобі знадобиться.

— Точнісінько як у пісні: ти і я — два береги при одній ріці. Боюся, що зависне мій міст у повітрі, бо ми з Панафідіним — береги різних рік, — сказав я, а Шарапов засміявся, похитав головою, примружив лукаві монгольські очі:

— Ти помиляєшся, друже милий. Усі ми береги однієї ріки, й, як усі береги, різні, а от ріка нас одна зв'язала, бо назва їй — життя.

Отак жартував зі мною Шарапов, вдаючи, що дріб'язкові питання ми з ним розв'язуємо у недільний неслужбовий час, усе це пусте, марне сколихування повітря й не варто через це хвилюватися, але ж