Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Це каже Джіммі словами Поля Рерлена. Я знаю і люблю ці вірші теж.

Нема причин неначе, А серце ревно плаче!

Обійнявши мене, Джіммі веде далі:

О, ніжно як шумить Дощ на дахах, по листю! У цю тужливу мить Як солодко шумить!

Ми прощаємось.

На світанку виходимо в море. Прощай, Маврікію! Джіммі казав, що тебе називають перлиною, зорею Індійського океану. Що ж, він не помилився. Ти справді чарівний суходіл! І вже коли ми були за десятки миль од берега, ще довго сяяв огнями позаду Маврікій — зоря Індійського океану, що тільки-но почала пломеніти власним світлом…

ЗЕМЛЯ ОСТАННЬОЇ ВОЛЬНИЦІ

Він таки набрид нам, Маврікій! Не те, щоб острів не сподобався чи нас погано приймали. Де там! І острів гарний, і чудесні люди. Але в таких випадках, коли ти в дорозі і не добрався ще до кінцевої гавані — де вона, та гавань!? — непередбачена затримка на проміжній зупинці замість радості приносить гіркоту чекання. А на Маврікії ми чималенько затримались.

О старий капітан! В дорогу час збиратись. Вітрила напинай — Цей край набрид вже нам,

згадався вірш Бодлера. В ньому добре передано нетерпіння серця. До речі, Бодлер, Парні, Лакосад, Леконт де Ліль — сузір’я французьких ліриків свого часу жили на. цьому острові. Маврікію зобов’язані вони багатьма своїми поетичними знахідками. Як і в маврікійському фольклорі образ чайки й альбатроса часто зустрічається і в поезії Бодлера.

Може й справді чайки — душі загиблих моряків, як то оповідається в легендах, Одна з них невідступно супроводжує наше судно від самого Порт-Луї. Спостерігаючи, як вона ширококрило висне над щоглами, я згадав свого друга, машиніста з «Юрія Шокальського» — Анатолія Марчеяка, з яким довелося колись плавати в Тихому океані. Кілька років тому, повернувшись до Владивостока, я сподівався зустрітися з Анатолієм, та мені сказали, що він… загинув.

І ось тепер на чужині, в Порт-Луї, я довідався про обставини його смерті.

Якось під час чергового рейсу в Індійський океан експедиційне судно, на якому плавав Марченко, причалило до Маврікію. Як і водиться в таких випадках, моряки після стомливого плавання висипали на берег, поспішили на пляжі, щоб відпочити, покупатися, бо у відкритому морі через акул купатися заборонено.

Серед тих, хто вийшов на берег, був і Марченко… Купаючись, хлопець заплив за бар’єрний риф, що відмежовував бухту від океану. Заплив — і не повернувся. На нього напала зграя акул, яка шастала поблизу.

Було це поруч мису Нещастя — справді зловісного, нещасливого мису!

І тепер, вийшовши на палубу, спостерігав я політ самотньої чайки, що ніби приросла крилом до високої грот-щогли. Вона нагадала мені незабутнього друга, якого поглинуло море, хоч і був він степовиком — вінничанином.

І ця згадка, і враження, від зустрічей з маврікійцями, на чию долю випало стільки тяжкого, сповнили серце скорботою. Взагалі почувавсь я кепсько, не встигши як слід оклигати від хвороби. Бажання власноруч дотикнутися до всього загадкового й незвіданого — жадоба пригод, чи що? — коштувала дорого.

— Годі тобі гасати по острову! — дорікали друзі. — Бачив ти Ботанічний сад — сьоме диво світу; стрічався з йогом, побував у найвіддаленіших куточках Маврікію — чого ж бо ти ще хочеш, шалений чоловіче?!

Мені потрібні були джунглі, в які я й забрів з Говіндсамом Калімуто та кількома його товаришами. Те, що для інших природне й звичне, для мене виявилося згубним, зокрема — вологість тропічних лісів. Із того походу повернувсь я напівживий.

— Двостороннє запалення легень, — приклавши до моїх грудей стетоскоп і вислухавши тільки йому зрозуміле хрипіння в легенях, вирік корабельний лікар. — Одержимість — річ похвальна, та, як бачиш, іноді вона вилазить боком.

При цих словах на думку мені спала жахлива картина: я хворію… агонія… потім настає смерть — трагічна кончина на чужині! Бо цей острів справді для багатьох фатальний. Он і в експедиції Бугенвіля трапився випадок, що його згадує сам мореплавець: те, як фрегат «Будзе» причалив до Маврікію та як кільканадцять чоловік, застудившись, померли наглою смертю.

Своєю історичною обізнаністю — хто, коли й де з мореплавців помер — я поділився з лікарем.

— Таких, як ти, надумливих чмуриків ще пошукати! — реготом вибухнув він.

Можливо, я надумливий. Можливо, не заперечую… Он і Говіндсам Калімуто «недаремно» ж про дзвони розповідав.

Жив-був один старий чоловік. Хтозна-що — тяжка праця чи хвороба доконали бідаря. Знайшли його якось непритомного на березі. Молодий рибалка, що надибав того чоловіка, поклав його в човен, а потім переніс до хижки, де він незабаром і видужав.

За старання хлопця та за те, що він його доглядав; незнайомець відкрив на прощання свою таємницю:

— Під стрімкою скелею, біля бухточки, в якій ти прив’язуєш човна, сховано чотири чудодійні дзвони, подаровані мені матір’ю могутніх Девів. Увесь вік пролежали дзвони недоторканними — лише раз бив я в них. Якби вдарив удруге, нещастя спіткало б усіх остров’ян. — Завіщаю тобі, сину, спадщину таємну! — мовив старий жебрак. — Але пам’ятай! — наказав. — Тільки раз можеш ти вдарити у ті дзвони.

Сказав та й вирушив у дорогу. А хлопець подався на берег, віднайшов скелю, про яку дізнався від жебрака. Там справді, зариті глибоко