Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

Анрієт досягла майдану Філіп-Маркомб, їй раптом схотілося трохи постояти — зосередитись, подумати і заспокоїтись.

«Отже, я казала фон Шульцу, що напевне натрапила на серце організації французьких партизанів і франтірерів. Чому я впевнена в цьому? По-пepшe, чуття; П'єр Ламбертен — я буду здивована, копи виявиться, що це його справжнє прізвище — поводиться і розмовляє, як один з керівників організації. Він удає з себе агента-страхувальника, хоча на страхувальника схожий, як я на даму-патронесу. Це звичайний камуфляж, А якщо він так робить, то, значить, весь час займається лише справами Опору, як постійний його представник, і вони його утримують. Це майже напевне. Отже, тут усе гаразд. Тепер, по-друге. Коли вранці він говорив про плани дій організації, він сказав «ми». «Ми хочемо». І його вигляд, і тон, яким це було сказано, не лишає жодних сумнівів щодо справжньої ролі. Так сказати міг тільки керівник. Я це відчуваю безпомилково. Тепер факти. Він ніколи не розлучається з пістолетом і завжди носить його в кишені. Відвідує законспірованих зв'язкових, і… слово честі, це все».

Анрієт примітила під'їзд старого будинку і вирішила почекати тут розвитку подій. Звідси вона могла бачити вікна бюро страхувань Антуана Боннетена.

Якась стара жінка зайшла у двір, побачила її і щось пробурчала крізь зуби.

Анрієт пошукала у шкіряній сумочці носовичок, висякалася і знову повернулася до своїх думок.

— Так, але ж іще є адреса, знайдена у портфелі П'єра: Альбер Перрішон — Антуан Боннетен (Мато) — Бюро страхувань, майдан Філіп-Маркомб 1. Це вже факт. Факт, який досить ясно натякає на справжню діяльність П'єра і пояснює все. Ні, помилки немає, страхувальне бюро — це просто вивіска, під якою ховається організація підпільників. Страхувальник Боннетен — не хто інший, як Альбер Перрішон, що керує силами Опору під іменем Мато».

Останній сумнів зник. Зараз вона робить у своїй кар'єрі блискучий хід.

XXII

Сергій Ворогін вперше за кілька місяців відчув себе в цілковитій безпеці. Тепер прийшов спокій.

Тіло його і мозок відпочивали. Він почував себе щасливим, знаючи, що ніхто його тут не знайде, Він перебував за товстими мурами фортеці, і вірні друзі стояли біля стрільниць. Шлях до його фортеці знали лише кілька чоловік — його друзі.

Сергій посміхнувся. Як подумати, то це його перша радісна посмішка за весь час поневірянь…

Кімната, куди його несподівано заховали невідомі друзі, була простора і схожа на мансарду; з похилого даху крізь маленькі віконечка в залізних рамах лилося непевне, сіре світло. Пахло сухим деревом, восковою мастикою, лаком і старим занедбаним приміщенням. В кімнаті панувало безладдя; у світлі згасаючого дня меблі, різні речі, ящики, що лежали скрізь купами, набирали неясних, розпливчатих форм.

В косих променях сірого світла танцювали міріади порошинок, і після кожного руху Сергія Ворогіна знімалися хмари пилу.

Сергій посміхнувся знову і простягся на ліжку, вкритому грубим репсом. Заклавши руки за голову, він вмостився зручніще і заплющив очі.

Однак за хвилину він підвівся на— лікті, скочив з ліжка, обережно ступаючи, наблизився до купи меблів та ящиків і почав там щось розшукувати. Потім весело повернувся на своє місце, несучи два великі джутові мішки, постелив їх і знову задоволено простягся. Тіло його струшував кашель.

Окраєць хліба, шматок ковбаси і наполовину випита пляшка води на нічному столику, застеленому газетою, свідчили, що він уже вгамував голод. Усе це роздобула ота добра маленька жінка в світлій кофті з мініатюрною форменою шапочкою на голові, що робило її дуже схожою на московських офіціанток. їжу вона принесла у великій картонці з-під капелюха.

Розпаковуючи свої вузлики, вона безупинно гомоніла. Жінка дивилася на нього посміхаючись, наче хотіла сказати: «Ах! коли б ви могли мене розуміти, то й самі б розвеселилися», — і він відповів їй вдячною і дружньою посмішкою.

Нарешті вони весело розсміялися вдвох, а двоє чоловіків, що принесли його сюди, мовчки дивилися на них. Потім вони потиснули йому руку, показуючи мімікою й жестами, що, мовляв, не турбуйтесь, чекайте тут, ми все зробимо… Сергій теж пояснив, як міг: я не турбуюсь, я покладаюсь на вас і дякую.

Просто дивно, як можна порозумітися в таких обставинах без слів. Поглядом, жестом, інтонацією… Це було схоже на чудесні хімічні перетворення, коли, з'єднавши дві різні речовини, одержуєш одну, складну і гармонійну.

…Сергій Ворогін простягнув руку, взяв пляшку і ковтнув води.

Він пробував розмовляти з ними німецькою мовою, але безуспішно.

Його все ще мучив кашель. Через півгодини в магазині внизу гомін поступово вщух. І ця тиша ще більше зміцнила в ньому почуття безпеки.

Він поставив пляшку на місце, повернувся на бік, поклав голову на руки і позіхнув.

«Вони, напевне, сховають мене в надійному місці. Розшукають якусь іншу одіж. Тоді я поголю бороду. Можливо, навіть переправлять до селян».

Нараз очі його запалали гнівом, кров закипіла. Шалена жадоба помсти пройняла все його тіло, м'язи напружились, він стиснув кулаки.

«Я хочу битися, за всяку ціну».

Все його єство поривалося в бій, у той бій, коли забуваєш про небезпеку й смерть, бо поряд брати. У той бій, що не лишає місця безнадії і тузі самотності.

Ні, тепер він уже не відчував бажання заритися з головою, сховатися куди-небудь, щоб уникнути незримої і прихованої небезпеки, уникнути страху, породженого самотою. Не було потреби ховатися, бо тепер він не сам. Коли йдуть у бій пліч-о-пліч, знають, де небезпека і звідки може прийти смерть. І тоді не бояться ні першої, ні другої.

Тепер, коли знову з'явилася впевненість, йому стало соромно за те, що іноді він не міг перебороти відчаю.

Він знову випив води.

«Чи не порушив я обов'язок радянського офіцера?»

Він надовго замислився, прагнучи звільнитися від причепливої думки, яка не давала йому спокою. Ні! Він діяв, як і треба було, сміливо. Звичайно, він допустив кілька помилок, хибних кроків.

«Ну, чому, наприклад, не взяти