Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

цим разом докладно. Головнін помітив, як здригнулося й зблідло ніжне мічманове обличчя. Мур квапливо підвівся і, не глянувши ні на кого, скрадливою ходою попростував до своєї комірки.

Рішення, що виникало в Мура вже не раз, тепер, очевидно, остаточно оформилось. У цьому рішенні якась роль приділялась і Олексієві. Курілець знав японську мову, отже, міг бути корисним. Але ж інші? Інші нехай самі думають про себе. Вони вирішили тікати? Чудово!

— Це лише допоможе Мурові довести японцям, що він цілком ввірив їм свою долю. Головне: здобути довір’я японців. Що треба для цього? Насамперед порвати із своїми, його вже назвали зрадником?.. Нехай! Втікачі однаково загинуть, і ніхто не довідається, яка була його роль. А коли й японці назвуть його зрадником? Ні, не може бути. По-перше, він німець. Він скаже, що випадково опинився на російській службі. І ще він запевнить, що Росії ніколи не любив і був. змушений волею обставин тягти цю ненависну мічманську. лямку. А втім, до таких подробиць справа, можливо, й не дійде. Він буде в японців за перекладача, навчатиме їх російської мови, а там, з часом, нехай і через роки, він зуміє утекти в Європу на одному з голландських кораблів… І це буде шлях слави, — в Європі він стане найкращим знавцем далекої, таємничої Японії…

Нескінченним, тяжким і сумним: був для мічмана Мура цей день. Треба було призвичаїтися до нової ролі, не впізнавати своїх, японцям виявляти, за їхнім звичаєм, всіляку шанобливість. Він відчував, що й присідання, і поклони, і плазування по землі йому не зовсім ще вдаються. Трохи бентежило й те, що бачив навколо: вражені вигуки й погляди моряків, одверте глузування караульних. «Нічого, — сказав він собі. — Усі вони звикнуть 3 часом, а там видно буде, хто далекоглядніший і завбачливіший…»

Настирливий біс порожнього гонору не давав уночі Мурові заснути. Ввижалися йому власні портрети в берлінських, паризьких, лондонських відомостях та журналах, ввижалися кольористі обкладинки книжок, у яких захоплені біографи описували легендарні пригоди Мура в Японії… Слава і гроші! Але найтяжче — це перший крок. От якби Головнін зважився тікати, зважився і загинув через свою безрозсудність!.. Як же йому допомогти, так, так, допомогти? Як прискорити втечу полонених, щоб потім відразу ж розповісти про це японцям? А коли б відкрити плани втечі вже тепер? Японці, гляди, не повірять. Які є в Мура докази? Єдине: ніж, що його переховує Симонов. Однак Симонов може сказати, та й неодмінно скаже, що, крім нього й Мура, ніхто не знав про цей ніж… Тоді Мурові обвинувачення лишаться недоведеними. А, головне, тоді боротьба між Муром і іншими полоненими стане одвертою. Вони, звичайно, спробують його вбити. Ось де небезпека! йому не треба поспішати. Нехай плине собі час, — він збере незаперечні докази, і японці повірять кожному його слову.

Ранок приніс Мурові розчарування. Сидячи в своїй комірці, він напружено прислухався до розмов полонених. Спочатку приглушено, невиразно говорив про щось Шкаєв. Зауваження Хлєбникова пролунало чітко, розбірно:

— І нас обов’язково схоплять…

Мур насторожився, припав вухом до дерев’яної переділки. Тепер заговорив капітан.

— Я впевнююсь, що мічман Мур мав рацію, — промовив Головнін гірко і з жалем. — Ми тішили себе сміливими планами втечі. Але годі мріяти. Ми мусимо скоритись долі…

Зімкнуті пальці Мура хруснули; він ледве стримався, щоб не крикнути: «Ні, ви повинні тікати!..» Але вчасно схаменувся. Може, вони знали, що він підслухує, і капітан казав це, щоб його обдурити?

А Головнін говорив далі тим же сумним тоном:

— Нас переводять в інший будинок, і, я певен, японці передбачили, що ми можемо спробувати тікати…

— Коли переводять? — спитав Хлєбников.

— Теске сказав: завтра…

— Але в нас лишається ще ціла ніч!..

— Не будьте легковажні, Хлєбников, — уже неголосно відповів капітан. — Ми не встигли підготуватися. П’ять сухарів, — чи надовго нам вистачить цього запасу провізії?..

Мур зібгався в клубок, до болю стис долонями голову. Якби в цю мить він виглянув із своєї комірки… то побачив би, що всі полонені дивилися в його бік, а на капітановому обличчі зовсім не було виразу покори чи суму, — він говорив усміхаючись.

Хлєбников торкнувся руки Головніна і, дивлячись на Мурову комірку, прошепотів ледь чутно:

— Підслухує, шкода!.. Нехай… А це що? Здається, він плаче?..

Мічман Мур плакав. Уперше за час полону йому не вистачило сил стриматися. Невже всі його плани зійшли нанівець? Невже Головнін відмовився від спроби тікати?..

* * *

Першого квітня по обіді караульні мовчки почали збирати речі полонених. Офіцер розчинив двері і сказав урочисто:

— До губернатора…

В замку зібралося чимало гостей; пишний одяг та визолочена зброя показали морякам, що то були важні чиновники й військові. Буніос сидів на відрізі червоного сукна, оточений, як завжди, охоронцями, теж святково вбраними.

Головнін увійшов перший, і в залі запала тиша, — всі обернулись до нього, з напруженим інтересом розглядаючи капітана.

Буніос усміхався. Він підняв руку і показав капітанові на стільчик. Головнін наблизився, а гості відступили на кілька кроків. У їхніх очах легко було помітити побоювання.

— Буніос, мабуть, устиг змалювати нас якимись страховищами, — сказав Головнін до Хлєбникова, коли той підійшов. — Он як поводиться, наче дресирувальник з тиграми!

Буніос обернувся до гостей:

— Ці люди не бояться смерті. Вони розлючені вкрай і тому байдужі до своєї долі. Уявіть, вони просили, щоб я дав розпорядження всіх їх убити…

Дженджик-офіцер, весь у золоті й сріблі, з набором прикрашених пір’ям стріл під рукою, вигукнув майже перелякано:

— Не дозволяйте їм наближатися! Вони здатні на все…

Буніос відкинув голову, засміявся; йому дуже подобалось це побоювання гостей і власна відважна поза:

— О, я звик! Служба примушує звикатися навіть з небезпеками. Важливо уміти поводитися з цими приятелями Хвостова… Хвацькі голови! Але терпіння, ласка і твердість роблять чудеса. Зверніть увагу: ми навіть здружилися. Інколи я розмовляю з ними цілі години.

Він