Читати книгу - "Фіолетові діти"

«Їжачок у тумані»), а її чоловік — викапаний тюлень Диснеївського виконання, і вуса в нього відповідні.

На столі стоять різноманітні тітчині кулінарні витребеньки. Вона наготувала їх стільки, що ними можна нагодувати населення невеликої країни. Салат із кальмарів, м’ясний салат з ананасами, салат із сиром та часником, салат із буряка, салат «мімоза», салат овочевий, огірочки мариновані, огірочки свіжі і, звичайно, салат «олів’є», і ще: оселедець під шубою, просто порізаний оселедець, збризнутий лимонним соком та посипаний зеленою цибулею, грибочки мариновані, грибочки тушковані зі сметаною, голубці, звичайні котлети, котлети по-київськи (як же ж без них!), м’ясний рулет із чорносливом, курячий рулет із курагою, запечена в духовці качка, гора картоплі «фрі» і, на довершення всього, ще й холодець…

Дядько, що сидить поряд, гучно втягує носом повітря, піднімає чарку і знову виголошує тост:

— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка Тамара смачно цмокає губами, випивши горілки. Закушує — хрумтить маринованим огірочком. І кладе собі до тарілки ще «олів’є». Нахиляється до Зайчика:

— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій… Одне яйце і по краплиночці… по краплиночці… рафіновану олію.

Зайчик спочатку часто киває, а потім закочує очі:

— Та шо ти говоріш… рафіновану… а я думаю, чєво у мєня нє виходіт…

Дежавю. Я це вже чула в минулому році… і в позаминулому… Зненацька я відчуваю різкий приступ задухи. Груди здавлює, і на серці стає тоскно-тоскно. Все навкруги — як у старому кінофільмі, де герої награно рухаються і завчено розмовляють.

Стоп-кадр. Повтор.

Дядько гучно втягує носом повітря:

— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка нахиляється до Зайчика:

— Майонез тільки 67 відсотків жирності! А ще краще приготувати самій… Одне яйце і по краплиночці… по краплиночці…

Зайчик закочує очі:

— Та шо ти говоріш… рафіновану… а я думаю, чєво у мєня нє виходіт…

Механічність рухів, механічність слів. Театр абсурду…

Боже, що я тут роблю? Задуха здавлює груди ще дужче. В голові в мене паморочиться. Якщо я зараз не піду… я загину.

Встаю з‑за столу.

— Вибачте, мені чогось зле… Я піду.

— Може тобі таксі викликати? — байдуже кидає тітка.

Дядько гучно втягує носом повітря:

— Ну… Проводимо старий рік, шоб і слєдующий рік був не гірше!

Тюлень посіпує вусами:

— Ну, будьмо!

Тітка нахиляється до Зайчика…

Я вибігаю з квартири. На вулиці мені робиться трохи легше. Від свіжого прохолодного повітря задуха відступає, але в грудях залишається тоскне відчуття порожнечі.

Йду до станції метро. Навкруги кліпають, святково розгорівшись, численні вогні реклами. Байдужі до твоїх особистих проблем, вони невтомно заманюють у свої обійми, обіцяючи, як панацею від усіх бід, звабливе яскраве життя. Виграй, купи, будь такою ж веселою, як ми! Посміхаються купою козирів на руках неонові вогні гральних автоматів. Потік людей. Потік машин.

Вогні, вогні… За цими вогнями зовсім не видно зірок у небі. Легко загубитись у світі без зірок… Немає зірок — немає орієнтирів.

Вогняна сітка над містом і наді мною. Вона розкинулася над мільйонами людей мегаполісу, ловлячи їх, немов наївних пташок, у свою ласкаву пастку. Рекламний джокер награно підморгує і принадно шепоче на вухо: «Будь такою, як усі… Бажай! Бажай! Я тобі дам усе, чого ти хочеш… Усе, чого хочеш… Ти хочеш… Хочеш… Хочеш… Що поставиш на кін?»

Червоний вогник світлофора — зупиняюся.

А чого я хочу?

Чого ж я хочу?

Чого?

Знову загорається зелений — і потік несе мене, разом з усіма, далі…

У метро людно. Всі вже напідпитку, і в локомотиві панує атмосфера свята та братерської любові. Одягнутий у Діда Мороза бродячий музикант, із натуральним червоним носом та накладними вусами, душевно грає на баяні, забувши про гроші.

Я сиджу і спостерігаю, як молодий хлопець у костюмі Мефістофеля (ріжки, хвіст та чорна накидка, підбита зсередини червоним) показує трьом Снігуркам у коротеньких блакитних шубках фокуси.

З великого чорного циліндра (Мефістофель спочатку демонструє, що там нічого немає) він дістає силу-силенну блискучого «дощику» та вішає дівчатам на шию, ті задоволено хихотять і переминають стрункими ногами. Потім хлопець робить магічні паси над циліндром і витягує звідти живого білого кролика.

Дівчата вищать із захвату.

— А тигреня можеш витягти? — запитує одна. Хлопець саджає невдоволеного кролика знову до циліндра, робить паси й витягує звідти іграшкове плюшеве тигреня та віддає його Снігуркам.

Дівчата знову вищать.

Потім запитують:

— А де ж кролик?

— Он де він! — вказує на мене хлопець. І справді в мене на руках опиняється цілком матеріальний кролик, який роздратовано пряде вушками та сердито дивиться на мене рожевими очима. Видно, йому зовсім не до вподоби, що з ним так поводяться. І він через секунду, боляче брикнувши мене задніми лапами, тікає геть та зникає в натовпі.

Мефістофель підморгує мені. «Зараз скаже, що мені треба прямувати за білим кроликом», — подумки усміхаюся я.

Хлопець нахиляється до мене, і я чую біля вуха нарочито таємничий шепіт:

— Ні… Тобі не треба за білим кроликом. Здається, ти вже на місці — у Країні Чудес…

Відступає на