Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

class="book">Сергій не впізнавав коханої: вона була як п’яна.

— Що з тобою, Галю? — запитав він, коли Марат вирвався вперед, а дівчина спіткнулась і впала, регочучи.

— Що зі мною?.. — вона різко урвала сміх, провела рукою по чолі. — Нічого. Просто дуже хороша ніч.

Галя знітилася після цього, немов Сергієві слова впали на її душу важким тягарем. Почала скаржитися на втому. На зворотному шляху не гасала заметами, а йшла мовчазна й засмучена, притискуючись до Сергія.

Вона вже боролася з собою. Боролася з тим неконтрольованим почуттям, з хворобою, яка може бути водночас і страшною, і привабливою і проти якої ліків нема.

Симптоми цього нездужання Сергій помітив уже давно. Але що він міг зробити? Перешкодити її зустрічам з Маратом?.. Це буде тільки на гірше. А вона ж не знає, що становить собою Марат Кандиба насправді. Розповісти їй усе?.. Він довго не наважувався. Потім розповів… та й пошкодував про це.

Сліпе кохання вороже ставиться до всього, що намагається його пригасити. Найпереконливіші докази збігають марно, бо їх пропускають повз вуха. Тільки згодом, коли минає радісне сп’яніння і настає важке похмілля, доходить до свідомості людини те, на що вона мала б звернути увагу давно.

Мовчки, байдуже вислухала Галя пристрасний монолог Сергія. Кивнула головою на прощання та й пішла. А наступного ранку він одержав від неї коротеньку записку: “Пробач за все. Прощай. Цілую востаннє. Галя”.

Наступного вечора Марат Кандиба прийшов, наче нічого не сталося. Він мило жартував, розповідав цікаві історії. А вибравши момент, коли довкола зібралося чимало студентів, запитав Сергія:

— Ну, як тобі сподобався наслідок учорашнього матчу? Я ж казав, що наші завжди і скрізь виграють!

Невинна фраза, — кожен з присутніх міг би заприсягтися, що йдеться про вчорашнє хокейне змагання. І тільки двоє розуміли смисл кожної крихітної паузи, кожного наголосу в словах. Яким зловтішним торжеством було пронизано оте “Наші завжди і скрізь”!

І Сергій не витримав. Він, чемпіон-самбіст спортивного товариства “Буревісник”, сипонув по прекрасному обличчю лейтенанта авіації Марата Кандиби таким градом ударів, що коли б його не скрутили — міг би вбити.

Ну, а потім — виключення з комсомолу, вигнання з інституту. І — несподіваний візит Марата Кандиби.

Сергій збирав свої речі, коли раптом відчинилися двері. Зайшов Марат. Сам один. З пов’язкою на голові. Не вітаючись, сів на стілець. Сказав:

— Можеш знову полізти з кулаками, але це покаже тільки твою слабість. Отож слухай. Говоримо з тобою востаннє. За все попереднє ми з тобою квити. Один-один. Чи нуль-нуль, якщо хочеш. А на майбутнє — знай: одержуй виклик на двобій на все життя. Коли надходитиме остання хвилина — визнаємо чесно, хто переміг. Згоден?

Сергій не відповів. Він і далі складав собі речі, наче й не чув.

— Ідеться більше аніж про звичайне самолюбство. Йдеться про головну життєву концепцію. Я став льотчиком, бо вважаю, що дужий мужчина мусить обирати героїчну професію. Я стану космонавтом, і моє ім’я прогримить на весь світ. Ти станеш інженером-шляхобудівником, длубатимешся в землі. Ми обидва вибрали свій шлях самі. І якщо я позаздрю тобі хоч раз у житті — слово честі, прийду і скажу: ти переміг!

І знову промовчав Сергій, хоч у душі вирувала буря.

— Мовчанка — ознака згоди. Ну, то що ж — прощавай, піду!.. До зустрічі в майбутньому!

Виходячи з кімнати, кинув недбало:

— Можеш не пакуватися: тебе поновили в інституті. Я взяв усю вину на себе.

— Втішайся з похвали: правильно зробив.

— Я зацікавлений, щоб ти одержав диплом інженера-шляхобудівника!

Так, Сергія Альошина було поновлено в інституті і в лавах комсомолу. Звичайно, частково допомогла дуже дипломатично й розумно складена заява лейтенанта Кандиби, та найбільше зусиль доклала Галя. Дещо охолонувши, комсомольці проаналізували ситуацію дбайливіше, поглянули на скандальну подію іншими очима. Але Сергій учитися в автодорожньому вже не міг. Незабаром він перейшов до політехнічного, на другий курс; виїхала до Харкова і Галя Таран. їхні шляхи розійшлись назавжди. Їх розлучив “друг”.

І ось знову якийсь “невідомий друг” застерігає… О, недарма ж говориться: боронь боже від “друзів”, а з ворогами я й сам упораюсь!

РОЗДІЛ XV
“ЦІКАВИЙ ДУРНИК” СКЛАДАЄ ЗБРОЮ

Звичайно ж, Сергій не розповів лаборантові про анонімки та провокаційні фотографії, але навіть повідомлення про викрадення фотокопій лабораторного журналу та уламка кристамуліту вистачило, щоб Петро Іванович поліз до кишені по валідол. Старий розумів: хоч Альошин звіряється на нього повністю і не закине йому лихих намірів, та все ж їх у лабораторії тільки двоє. Рано чи пізно, а Сергієві таки спаде на думку, що лаборант через свою неуважність чи не замкнув коли-небудь двері після роботи, чи якимсь чином, сам того не підозрюючи, розкрив комусь шифр цифрового замка. Ні того, ні іншого статися не могло, це Петро Іванович знав абсолютно точно. Та все ж сама можливість такого припущення пригнічувала його і ображала.

— То що ж робити, Сергію Михайловичу? — запитав старий розпачливо.

— Та що ж, Петре Івановичу, — відповів Сергій, зітхнувши. — Спробуємо ще раз стати “дурниками”. Хоч, щиро кажучи, я відчуваю, що мені бракує для цього розуму.

Він знав, що справа не в розумовому рівні, а в тому, що на “симпозіум цікавих дурників” має зібратися хоча б з десять чоловік; що потрібен відповідний загальний настрій, коли оті “нісенітниці” народжуються легко й свавільно, не контрольовані логікою. Тільки в такому разі дозволено сподіватися на змістовність хоч будь-якого з парадоксальних тверджень. А плескати з серйозним виглядом вимучені ціною довгих роздумів справжні дурниці може хіба дурень у прямому значенні цього слова.

Їхня перша спроба скористатися з “методу цікавого дурника” зазнала