Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

Коли водій побачив, що постраждав кібер, він трохи заспокоївся. Кулясті ліхтарі вздовж магістралі освітлювали тіло Русулі, далеко відкинуте тупим носом гелікомобіля.

— Що таке? — долинув з кабіни схвильований жіночий голос, а потім у отворі прочиненого люка з’явилась і голова жінки. — Що сталось, Яне?

— Це кібер, — сказав чоловік.

— Ти певен?

— Авжеж.

Він бачив калюжку біоплазми, що витікала з порваних вазопроводів, понівечені тразонні головки, що ловили відблиски ліхтарів крізь розриви епітеліальної тканини.

Вона лежала жалюгідна, мов той інканський горобець, що минулого тижня чомусь залетів за подвійне скло вітрини.

— Ти певен, що це не людина? — закричала вже голосно жінка.

— Так, — сказав чоловік. — Дивно, чому вона пішла поверхнею?

Чоловікові було прикро, тоскно. Він дістав сигарету і закурив, повторивши хрипко:

— Дуже дивно.

Жінка в кабіні щось схвильовано шепотіла, але він навіть не прислухався до її слів. Може, просто був не здатен їх чути. Тої миті світ втратив для нього свою реальність. Його машина. Тіло біокібера. Жовті квіти на ситаловому покритті магістралі. Ліхтарі. Темна ніч над головою. Будинки з поодинокими освітленими вікнами. Все було, мов зупинені кадри фільму, але він знав, що це реальність.

Хотів викликати машину з центрального магістрального селектора, але вона приїхала сама, без виклику. Телекаріуси магістральних моніторів самі зафіксували аварійний статус.

З чергової машини вийшло троє: двоє людей та біокібер.

— Що сталося? — запитав вусатий чоловік трохи сонно, певно, він дрімав у своїй зонаті, коли загорілось табло тривоги.

— Я сам не знаю. Вона переходила магістраль поверхнею. Я не знаю, чому вона так учинила.

— Так, я бачу, — мовив другий чоловік, насунувши аж на очі форменого кашкета. — Ви справді не винні. Але чому ж вона не пішла тунелем?

До тіла Русулі підійшов біокібер, професійно оглянув і здивовано сказав:

— Хто ж це випустив таку стару серед ночі? Вона ж як дитина. Це ще з першого покоління біокіберів. Коли вже не віддали на демонтаж, то бодай шанували б.

Вусатий чоловік, звернувшись до водія, офіційно мовив:

— Можете їхати. Не турбуйтесь. Ви не винні. Цього старого біокібера ми зараз відвезем на комбінат біокібернетики.

У цей час мала Торонка знову прокинулася серед ночі. Заплакала. Але ні Антін Курай, ні його дружина не прокинулись від плачу. Ніхто не проспівав Торонці пісеньки про сороку. І вона, поплакавши, сама знову заснула. Антін Курай почав викрикувати уві сні, просити товаришів по команді подати крювіца, щоб утриматись на рівній поверхні аркади. Потім знову затих, ніби вибрався на риштування Флітського мосту. І Всеслава спала міцно. В кімнаті було тихо, як у залі гіпноматографа.

— Поїхали, Яне, — мовила жінка з кабіни. — Ми ж поспішаємо. У нас досить свого клопоту.

— Так, — похмуро мовив чоловік. — Ми вже їдемо.

Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це Солов’яненку повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який щодві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.

Спочатку було навіть цікаво слухати цей старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку і той попрохав:

— Слухай! Я по зав’язку ситий твоїм бурмотінням. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось оригінальне — повідомиш. А так не відвертай. Добре?

— Добре. А вас, командоре, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, нарешті змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, промовив комп’ютер і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.

— Не блазнюй! — перебив Солов’яненко, а потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки у тебе, якщо виникне потреба, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це… Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність у порівнянні з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо!

Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся у кріслі до пульта керування, важельком висвітив центральний ситуаційний екран, кинув погляд на зелене вічко комп’ютера й додав:

— І ще, якщо хочеш, існує почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…

— Ліки? Які? — у голосі комп’ютера, тепер уже тому, звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.

— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати.

Солов’яненко на мить замовк, з пеналу невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, він дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад, і вів далі:

— Розумієш, шахи дають прекрасний відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають невичерпною.

Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що услужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, вернувся до столика, зручно вмостився у кріслі й дістав із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.

Через якийсь час, коли перфострічки було розшифровано, несподівано пробасив комп’ютер:

— Послухайте, Миколо, я підготував для вас сюрприз.

— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратно підстрижену борідку. — Цікаво, який?

— Я досить давно знаю одного цікавого шахіста, — відповів комп’ютер