Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

холодильника не відхожу. Ця хвороба навіть якось називається.

— То чим я тебе підставила?

— Я пішов до шефа поцікавитися твоїм запрошенням у Білий Дім. А він на мене нагримав, що я компрометую амбасаду своїм зв’язком з цим… як його…

— З кримінальним елементом, — підказала Зірка.

— Елементом чого?

— Так у нас говорять. Доведеться вашому Біллі Клинтону перестраждати мою відсутність. Перекажеш йому принагідно, що я сумувала через це не менш за нього.

— Мене повертають додому.

«Схаменися, Зірко, чухаєш свої сверблячки, а в людини кар’єра під собачий хвіст».

— Через мене?

— Якби не ця історія… І не твоя участь у ній. Даруй, я кажу, як є. Ти ж не будеш запевняти, що тебе цей бруд не торкнувся…

— Овва!

— Я консультувався. Тобі поки що не висунули офіційного звинувачення. Твій статус свідка нічому, майже нічому не перешкоджає. З тебе взяли підписку про невиїзд?

— Ні.

— Треба звідси тікати. Їдьмо зі мною. У вас непевна країна і непевні закони. Як… я забув, як зветься ця деталь кінської упряжі. У вас дуже небезпечно жити. І життя нічого не вартує. Ми такий період пережили дуже давно і, сподіваюсь, довіку.

— Дишло. Це деталь воза, а не упряжі.

— Дякую. Ти гарна вчителька.

— Ти мені освідчуєшся, Джефрі Колінз? Чи я тебе не зрозуміла?

— Я говорив з Дороті. Розлучення не буде легким, маємо маєтність і дітей. Я хочу бути з тобою. Як ти сказала, з елементом.

Він наразі трохи стеряв зовнішній лиск. Погляд неспокійний, невиспаний. Яка ти потворо, Зірко Симчич!

Егоїстка зарозуміла. З ним треба лагідно, утішно…

— Джефрі, любий, я зворушена. Я вражена. Але моя відповідь — ні. Я не хочу забирати тебе у Сари і молодшого.

А з Дороті розберетеся. Таких чоловіків як ти — мало, вийти за тебе — виграти мільйонний джек-пот, і вона це певно ж розуміє. Не псуй собі життя через мене, я ніколи не впишуся у нього безболісно. Ти — захороший для мене.

Джефрі розрахувався. Вийшли в київське літо.

— Просто ти мене не любиш, — сказав Джефрі осмутніло.

«Любить-не любить, плюне-поцілує», — Маріванна на балконі ворожила на квітці. Шериф передніми лапами сперся на бильця, водив величезною довбешкою за пташками.

Випало — плюне. Стара зітхнула з полегшею — старій грипі Паркер-Боулз нічого доброго не світило. Зовсім встид стеряла — цілуватися привселюдно з Чарлзом. Всі газети видрукували компрометуючу світлину.

— Заходь до мене, щось маю, — гукнула з балкону.

Зірка крутила у руках букет фіалок, спутаних по ногах нитками.

— Побачив мене ізнизу, питає, чи ти вдома. Кажу ще ні.

Тоді, каже, ловіть, передасте, як прийде.

— Більше нічого?

— Нічого.

— Коли він приходив?

— Дванадцять з половиною хвилин по чотирнадцятій годині.

— Ви, Маріванна, цяця, ляля і квітка розмаїта. Я вас люблю.

Зірка заспішила до себе. Не зважаючи на волання Максиміліана, який вимагав вітальних пестощів, взялася за телефона. Аж пританцьовувала. Ну, давай-но, бери слухавку.

Макс вуркотів, витираючи спиною і боком Зірчині ноги. У слухавці гудки урвалися. Гаплик. Маріванна наплутала. Тоді хто? Не маю у цьому житті і у цьому місті нікого, хто б оце приніс квіти. Але ж вони тут. Трохи зів’ялі, проте реальні.

Максиміліан, привертаючи Зірчину увагу, вдався до традиційної забавки: скочив у великий целофановий кульок і потирився ним підлогою. Видовище не для слабкодухих — кульок самотужки рухається, нявчить, шипить, наштовхується на ніжки столу, вирулює на оперативний простір. Спостерігати — валідол і корвалол. Упершись у Зірчині ноги, кульок зашелестів зібганий, звідтам вигулькнув задоволений Максів писок — як я дав! Зірка засміялася. Макс перейшов до другого номеру програми. Давай гратися у піжмурки — стребував. Я ховатимусь, а ти мене шукатимеш.

Максику, любий… І чути не хочу, я побіг. Зірка — слідом, тупаючи ногами і здіймаючи гуркіт. Максів грізний писок з’явився з-під комп’ютера. Не так, — скомандував він, — не лінуйся, шукай як слід! Зірка зітхнула і почала гупати ногами ще й приказувати: нема мого Максимчика нема-а-а, забіг мій Максимчик забі-і-іг, черевики рипу-рипу, ось я його зараз знайду! Максиміліан аж вищав від щастя.

Зірка підхопила кота, цьомнула, підкинула. Це була третя вправа — літаючий кіт. Макс зробив вправне сальто, розчепірив лапи, професійно приземлився. Уф-ф-ф, тепер усе? Ні, ще футбол, я стоятиму на воротях, а ти забивай тенісним м’ячиком… Не нахабній, коте! Маю бігти, повернуся — дограємо.

Зірка вибігла з парадного, здалека натисла на брелок, «жозі» радо відгукнулася. Зненацька біля під’їзду вклякли, одне за одним три міліційні авта — шшшух-шшшух-шшшух.

Ще на ходу з них вихопилося з десяток мужиків. У три кроки оточили Зірку, притисли до дверей, заломили руки. Зірка щосили закричала. На її крик вигулькнув з балкона Олег Ткач. Миттєво оцінив, схопив камеру, націлився на ситуацію.

— Там Макс, бережи його, — тільки й встигла Зірка.

Дістала пістолетом по голові, сповзла стінкою. Її підхопили за руки-ноги, вкинули до авта, рвонули з місця, шшшухшшшух-шшшух.

У квартиру Олега подзвонили. Ще раз. Загрюкали важкі черевики.

Ткач клацнув замком.

— Де камера?

— А де санкція прокурора на арешт і обшук? — став зухвало Ткач.

Дістав по лобі, за кілька хвилин знайшовся на підлозі у кімнаті з синцем під оком, витрушеними кишенями, поряд лежала камера без касети.

— А болт з лівою нарізкою вам у горлянку, — пробурмотів, приходячи до тями.

Змочив під краном синця, визирнув у