Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

запалили його. З гострою радістю відчули ми в ту хвилину, що наша робота потрібна людству.

Тепер ми з величезним задоволенням стежили за обличчям Джавару на екрані телевізора. Воно передавало, мабуть, ті самі почуття, що й наші обличчя, тільки з запізненням на чотири хвилини.

Чотири хвилини! Який маленький строк, а як за цей час може змінитися обличчя людини, скільки відтінків почуттів може відбитись на ньому! По обличчю Джавару ми могли безпомилково визначити, що саме бачить він зараз. Ось обличчя його стало напружене — це була мить, коли куля дрижала в натузі; ось очі його розширились, на лиці промайнула розгубленість — це вогняний язик відірвався від кулі. Ось воно заспокоїлось, на ньому засвітилась усмішка, і ми почули радісний вигук:

— Вітаю вас, любі мої! Мікросонце стійке!

Ми знали про це вже чотири хвилини тому, але його поздоровлення принесло нам щиру радість.

Усім хотілося вийти з печери надвір і на власні очі, нарешті, побачити мікросонце.

— Хвилинку зачекайте, — раптом строго сказала Олена Миколаївна. — Експеримент ще не закінчено. Яка зараз радіоактивність на поверхні Венери? — спитала вона у Віктора Платонова, що стежив за дозиметром.

— Нормальна, — одразу ж відгукнувся він. — Лише трохи, зовсім ненабагато побільшало гамма-випромінювання. Можна виходити на поверхню.

— Не будемо поспішати, — зауважила Олена Миколаївна. — Треба перевірити керування мікросонцем за допомогою електростатичних установок.

Вона зробила кілька плавних рухів невеликим важелем, за допомогою якого змінювалось потужне електростатичне поле наших установок, і вогняна куля мікросонця слухняно почала пересуватись по небу. Ще порух важелем, і мікросонце стало наближатись до Венери.

— Різко зростає потік проміння, — негайно повідомив Чжу Фан-ші, який пильнував за радіацією. — Зараз поверхня Венери освітлена вдвічі сильніше, аніж опівдні на екваторі Землі.

— Гаразд. Цього досить. — Олена Миколаївна ввімкнула автоматичне керування мікросонцем. — Можна виходити.

Над нашими головами, просто в зеніті, крізь хмари просвічувала маленька біла кулька. Наш острів, що донедавна був ще укритий мороком ночі, тепер заливало сліпуче світло.

Мікросонце вже почало свою роботу. Сніг, який лежав на великому камінні товстими пухкими шапками, танув на наших очах, мов цукор у склянці гарячого чаю. Ось у заглибині валуна з’явилась невелика калюжка води і за кілька хвилин уже випарувалась під пекучим промінням нового сонця.

Мікросонце розбурхало електромагнітне поле Венери. На металевих деталях наших скафандрів застрибали маленькі синюваті іскорки електричних розрядів.

— Це схоже на електромагнітну бурю, — сказав Чжу Фан-ші. — Подивіться, що з волоссям у Олени Миколаївни!

Крізь прозорий шолом скафандра Олени Миколаївни було видно, як її каштанове волосся стало пухнасте і підвелося дибки, в напрямку мікросонця. Олена Миколаївна інстинктивно провела рукою по голові, але, відчувши шолом скафандра, засміялась.

— Я зовсім не хочу перетворитись на високовольтну батарею, а лікуватись електрикою мені ще рано! Ходімте в нашу печеру, продовжимо експеримент.

Вона поклала руку на важіль керування і стала повільно повертати його, наближаючи мікросонце до Венери. За сорок мільйонів кілометрів від нас, на далекій Землі, люди, затамувавши подих, стежили, як вогняна куля зі швидкістю артилерійського снаряда наближається до поверхні Венери. Коли вона спустилась до висоти двохсот кілометрів, небо прорізала сліпуче-яскрава блискавка. Керуючі установки працювали бездоганно. Що нижче спускалось мікросонце, то частіше виривалися з нього велетенські блискавиці і з гуркотом ударяли в ґрунт. Зображення на екрані корчилось від розрядів. Голубі блискавки проскакували безперервно.

— Може, вже годі, Олено Миколаївно? — намагався її зупинити обережний Чжу Фан-ші.

Та в Олені Миколаївні наче прокинувся бісик.

Шістдесят, п’ятдесят, сорок п’ять кілометрів залишалось до поверхні Венери, а Олена Миколаївна все повертала і повертала важіль. У небі серед хмар утворився величезний отвір: хмари випаровувались від жару мікросонця. Голубі блискавки падали вже безперервним потоком. Через розряди порушився зв’язок із Землею.

— Годі! Досить! — закричав Чжу Фан-ші, хапаючи обома руками важіль і намагаючись повернути його в протилежний бік. — Керуючі установки можуть не витримати!

В цю мить від мікросонця полетіла вже не блискавка, а велетенський вогненний стовп, який, ударивши в поверхню Венери, продовжував горіти і звиватися в просторі, мов колосальна електрична дуга між двома електродами.

Чжу Фан-ші рвучко смикнув важіль керування на себе, і мікросонце спершу повільно, мовби неохоче, а далі все швидше і швидше помчало вгору. Коли воно піднялось на висоту в триста кілометрів, Чжу Фан-ші відпустив важіль і ввімкнув автоматичне керування.

— Олено Миколаївно, це ж могло спричинити катастрофу! — сердито сказав він.

Хоч як поважали ми Олену Миколаївну, та в цю хвилину всі були на його боці. Вона зрозуміла це, але, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

— Зате ми тепер знаємо, що нижче сорока кілометрів мікросонце опускати не можна. Рано чи пізно ми мали здійснити такий експеримент. Зробити це можна тільки тут…

Зв’язок із Землею відновився. Джавару стурбовано розпитував нас про причину таких сильних радіошумів.

Там, на Землі, думали, що в нас сталася катастрофа.

— Налагодіть передавання всіх даних на Землю, — попросив він.

Увімкнути автоматичні передавачі та перевірити їхню роботу було справою кількох хвилин.

Мікросонце, як і раніше, рівно світило високо в небі.

— Що ж тепер ми будемо робити? — трохи розгублено спитала Олена Миколаївна.

— Відповідати на вітання, — усміхнувся Ламель. — Он, бачите, — показав він на лампочку, що підморгувала над екраном телевізора. — Хтось знову викликає вас.

На екрані з’явилось обличчя Джемса Конта.

— Ледве додзвонився до вас, — сказав він. — Вас зараз, мабуть, уся Земля вітає. А знаєте, де я нині? У космосі. Спостерігаємо з ракетоплана, як наші тупоносі ракети описують у безповітряному просторі гігантські параболи та випускають із себе широкі смуги дзеркальної плівки.

— О, виходить, вас теж можна вітати?

— Ні, ще