Читати книгу - "Перехресні стежки, Франко І. Я."

гангрену - і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п’ятеро ще мучиться.

- Боже! - скрикнув Євгеній.

Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.

- Слухайте, пане,- промовив згодом один селянин.- Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак... три роки мав... як чічка, пане, як золото, хлопчик...

Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.

- Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат - як міркуєте, що мені за се буде?

- Андрію, гей, Андрію! - з притиском, нервово обізвався священик.- Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться богу, щоб відвернув від вас лихі думки!

- Єгомость! - з болючим докором скрикнув селянин.- Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душогуб? Чи я завинив що пану фізикові? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?

- Хіба ж він того хотів?

- Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? - вмішався Євгеній.- Се ж очевидна його провина.

- Е, для хлопських дітей усе добре! - гірко говорили селяни.- Трута замість матерії - овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.

- Слухайте, люди,- мовив Євгеній,- коли се сталося?

- Якраз нині тиждень тому.

- І ви давали про се знати кому?

- Зразу не знали, що сталося,- мовив о. Зварич.- Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.

- То вже він сказав, що донесе про се, де треба,- додав один селянин.

- Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду,- мовив Євгеній.- Адже се нечувана річ!

- Ой, пане,- мовив знов один селянин.- Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.

- Звичайно п’яний щепить,- лаконічно додав о. Зварич.

- Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?

- Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?

- Хто йому що зробить! - додавали селяни.- У него плечі.

- Ну, люди добрі, то так не може бути,- мовив Євгеній.- Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.

- Іншому би певно не дарували,- мовив о. Зварич,- але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.

- Попробуємо,- мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав:

- Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.

Селяни сумно хитали голови.

- Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.

Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.

 

 

 

По вечері Євгеній з о. Зваричем сидів іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденні розмови. В гімназії він був звісний як «тупа голова»; ледве перелізши через матуру, він записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу. Він у політику ніяку ніколи не мішався, ні з чим наперед не виривався, в студіях був остатній і перелазив з року на рік з тяжкою бідою, та все-таки якось переліз. У нього не було ні приятелів, ні ворогів; він не втискався нікому в знайомість; про його домашні, сімейні відносини ніхто не знав нічого понад те, що стояло в його nationale: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою від малої дитини сирота. Скінчивши теологію, він оженився, висвятився, дістав якесь сотрудництво в горах і зараз першого року повдовів. І знов потяглося одиноке життя. Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки вкінці, по десятьох літах, йому не дали маленької парафії в Бабинцях.

Опинившися на селі яко священик,- зразу сотрудник, а потім парох,- о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за ніякі треби, жив майже нарівні з ними, читав не много більше, як освіченіші його парафіяни, переймався їх справами, помагав де і як міг. Сам про те не знаючи і не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і в своїм невеликім крузі велике діло двигання народного життя на вищий ступінь. У крузі завзятих політиків та балакучих теоретиків-панотців о. Зварич не любив показуватися, а коли мусив там бути, приміром, на якімось празнику або соборчику, то сидів, звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанні, і від’їжджав, не раз не обмінявшися ні з ким ані одним словом, крім звичайного повітання.

Євгеній пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії і зразу не звернув на нього ніякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимологію і фонетику, про Куліша і Драгоманова, російську мобілізацію і шанси війни між Росією і Англією в Індії, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку і немов дрімаючи в куті старої