Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."

жить,- заговорив о. Яким,- треба самої поспитати.

- Ну! так пади поспраси.

Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: «Еще бы на нее, какую-нибудь девчонку, обращать внимание! Ишь, мазепы, что выдумали!»

Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: «Піду». З тим і вийшов.

А Орися припала до подушок та плаче-плаче.

- Ну что? - заговорив Тимоха.

- Мовчить,- озвавсь о. Яким.

- Стало быть, моя; коли бы не хотела - сказала бы, а молчание - знак согласия.

Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла, оторопівши, і каже:

- Що йому казати?

- Та я знала б, що казати, та владика,- відказала паніматка сумно.

- То-бо то й біда,- каже о. Яким.

- Что ж? - заговорив Тимоха,- долго ль еще?

- Тут нічого,- відказав йому панотець,- казав архирей, то коли береш,- я не перечу; аби дівчина пішла.

- Девчину-то не просить стать. Кали ты согласен, так завтра и к венцу.

- А сватання?

- Какое ти сватанье? Павенчаемся и посватаемся.

- Та треба ж весілля справить.

- Мне весело будет с малодушкой! вот те и веселье. А я уже по белу свету понамаялся, не терпится ждать. Атдахнуть хачу.

- То хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми ж не в пустині живемо.

- Мы с табой разве не люди-ка? а музыка - чертова выдумка - и без нее обойдемся. Коли подопьем, то песенку сыграем, а ты поскачешь. Ты, чай, не плохой скакун? У вас, я слыхивал, хорошо пляшут. Покажешь мне свою хахлацкую пляску.

Скипів панотець - от би в морду заїхав! - та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.

До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було ближче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, да таки, правду сказать, в сільських панотців і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то до дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилають. І о. Яким - раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було,- ні до кого ні слова не написав; а тільки розказав посланцям, як що казати, та й годі.

Ніч панянки просиділи над прасованням. Для Орисі й води не треба було: слізьми сприскувала, аж їй очі почервоніли.

Ні до кого не пристає так ота приповість: «знайся кінь з конем, віл з волом», як до подолян; там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Цих всюди повно, бо голодні. Тим-то всі так падкі на оказії. І вже як де лучиться весілля, чи празник, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-некому дав знать про весілля - і то до кого ближче; а чутка - не конем же їй їздити! - прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, ще далеко було до захід сонця, а вже давно подвір’я повне було, і тік повний - всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Між всіма Антосьо дибав, що той журавель, та начеб вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жилетка пікова з синіми квітками і блискучими гудзиками; сіртук чорний суконний і шараварки якісь смуганисті на стременах.

Сам брови нахмурив, задер чуба догори і з глубокомисною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: «Да!» - то осміхнеться і поведе пальцем попід ніс, наче вуса прогортає.

- Що це так довго нема з Кукілівки? - почав він, зустрівшись з матір’ю коло вогню, що на подвір’ї розклали.

Пекарні в панотців тісні, то на кожну більш-менш велику оказію вже страву готовлять на дворі.

- Та дай мені чистий покій! - озвалась стара на слова Антося.- Я не маю коли і в голову пошкрібатись.

- Та що тут - не маю коли! - каже він.- Та це ж непорядок, як не буде о. духовника.

- От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.

Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шарварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх - хоч смичком води, як по струнах.

Незабаром приїхали і з Кукілівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і внуком-чвертокласником, на другій його невістка з дітьми. Між другими була дочка літ чотирнадцяти або й менше - ще вчилась. Пішли ці до хати, а Антосьо став порядкуватись, де брички поставити, що коням їсти давати.

Тим часом клуню вже давно причепурили: оббили килимами тощо, і там музики грали таки свої, сільські, бо чехи, що післали за ними верстов за двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях. Між другими зостались і кукілівські - хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя - внука о. духовника - сіла на скрині коло порога: в хаті душно було - то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:

- А вы, панно Анно, давно приехали из пансиона?

- Już tydzień minął 116 - відказала вона.