Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

що все порівну між миром поділять.

Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.

- І ти, - каже, - отсе супротив Сомка й панотця?

А той:

- Спасибі вельможному пану Сомкові! Спасибі й твоєму па­но­тцеві! Ви звикли обирати гетьмана тілько козацьки­ми го­ло­сами, а тепер і наш міщанський речник чогось на раді сто­їть! - да й потяг далі.

Ось уїжджають наші у саме колесо віщове. Узяли козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали Гвинтовці д­о­рогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Ін­ші, зустрівшись, тисли Гвинтовку за руку. Він тілько, всмі­ха­ю­чись, кланявсь.

Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тілько де-не-де видно у комірі червону стрічку: усе повипускали го­лубії. Ошибло його страхом: тут щось недобре ском­по­но­ва­но!

І Черевань щось помірковав. Обернувсь до Василя Нево­ль­ника:

- От, бгате Василю, яка тут чудна мода завелась на стьо­жки! У нас червоні, а тут - дивись - усе блакитні!

А той похитав головою да тілько:

- Ох, боже правий, боже правий!

Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковни­ки, сотники да осаули, судді полкові да обознії з хорунжи­ми. Тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса, - а колесо одзначили таке, що з одного краю до дру­го­­го ледві можна було що почути, якби пере­кликнутися, - так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На сто­лі лежала булава Брюховецького з бунчу­ком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубому жу­пані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовському Ку­ті: позирав гордо, по-гетьманськи, і ті­лько всміхавсь, узя­в­шись у боки.

Але ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю ста­р­шиною - усі в панцирах і мисюрках, з шаблями й келе­пами, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Бо­г­­данову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові вій­сь­кову корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його з срі­бними бу­бна­ми.

«Гордий, пишний і розумом високий гетьман! - подумав Пе­тро. - Да на кого ти опираєшся, коли б ти тілько відав! Ди­я­вол давно вже одлучив од тебе вірнії душі!.. По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога... Жаль мені тебе, золота голово, хоть ти й перепинив мені дорогу!»

Так думав Шраменко, стоячи позад Гвинтовки. А кругом радного колеса крик і гомін такий, мов Чорне море грає. Од­нак почув Сомко, як закричали йому брюховці:

- Положи й ти булаву! Положи бунчук і корогов, перея­славський крамарю!

Сомко звелів ударити своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу, протрубив:

- Не положу! Нехай скажуть мені мої підручники (і по­глянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, зві­д­ки ви втерлись між козацьке лицарство!

Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже совались із колеса на­перед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоть прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, да припасли по кийку під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, бать­ки січовії, стоючи перед братчиків, зупинили.

- Стійте, - кажуть, - діти, стійте, ладу ждіте!

А з боку Сомкового старий Шрам, стоючи у первій лаві, по­гля­нув на обидва боки, на своєї сторони старшину, да й ка­же:

- Бачте, діти, з ким нам довелось важитись за геть­ман­ство! Чи достойні ж сі буї вепри дніпровії, щоб трактовать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними роз­правимось! Ша­блею та гарматами протверезимо сих п'я­ниць нікчемних!

Петро хотів би пробратись до панотця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристати до не­ве­личкої купки вірних, що стояли круг старого Шра­ма з че­р­во­ними стрічками. Да вже не можна було те­пер жодним по­би­том протиснутись. А круг його стоять усе тії окаяннії зра­д­ці у блакитних стьожках да в голубих жу­па­нах і вже не бо­ю­чись голосно розмовляють.

- Ну, брате, - каже один, - дождали ми свого празника; бу­демо панами на Вкраїні! Нехай усяке козака знає!

- Над ким же ми пануватимем, - питає другий, - коли вся­ка душа буде рівна?

- Хто тобі сказав?

- А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бов­ваніють, наче гриби в траві, товстопикії бургомістри од мі­щан. А он пороззявляли роти на раду і мужицькі виборнії.

- Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Мартиновича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. «Один, - каже, - тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на ор­чи­ку, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому па­но­ва­ти на Вкраїні і без мугирів. Івану Мартиновичу аби коза­цтво пригорнути до свого боку».

Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Ви­ходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, со­бо­лі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані зо­ло­том, вило­жені жемчугом сап'янці. Поклонились обом ге­ть­манам і ко­за­цтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих лан­цю­гах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за по­яс, потряс головою, щоб порі­внялись си­вії патли, під­няв гра­мо­ту високо - два дяки йо­му руки піддержували - і почав ви­чи­товати царське ім'я.

Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічо­го, що читають, почала гукати:

- Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюхове­ць­кого волимо!

А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають ге­ть­­маном Брюховецького, почало гукати:

- Сомка, Сомка гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й пе­р­е­­д­ні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, поча­ли ог­ла­шати гетьманів - усе ближче, все ближче, аж поки ді­йшло до самої первої лави.

- Брюховецького!

- Сомка!

- Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!

- Не діжде крамар козацтвом орудовати!

- Так от же тобі!

- Візьми ж і ти од мене!

І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.

- Стійте, стійте лавою! - крикне Сомко на своїх. - Даймо ша­блями їм одвіт!

Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського бо­ку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:

- Не наша сила, не наша сила! До табору! Втікаймо до та­бору!

А запорожці схопили Іванця за руки да