Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

або за телефоном. Доньці вже пора йти спати, але вона не хоче, вона не ляже спати поки не повернеться тато, адже він обіцяв їй привести щось. Вероніка телефонує чоловіку, той поза зоною, на перший погляд вона б мала почати хвилюватись, адже він мав повернутися ще декілька годин тому, але, він часто так затримувався після відрядження, швидше за все він десь в барі сидить з друзями і бідкається що його дружина пилятиме його за це. Коли він повернувся до дому, донька вже спала так і не дочекавшись татка який обіцяв їй привезти подарунок, добре що вона заснула, бо татко нічого не привіз, але Вероніка не спала, вона чекала його на кухні за чашкою чаю.

— Будеш вечеряти. — байдуже запитала вона, коли В’ячеслав зайшов на кухню. Високий блондин з голубими очима, про якого вона мріяла в дитинстві стояв поряд, він підійшов щоб поцілувати її, але вона відсахнулась від нього через характерний запах алкоголю.

— Вибач, сонечко, ми просто приїхали, таку роботу провернули, ні секунди не відпочивали, і вирішили відсвяткувати, трішки.

— В тебе завжди все «трішки».

— Ну не злись, кицю. — він підійшов до неї, намагаючись обійняти її, але вона пручалась.

— Не чіпай мене. — відштовхуючи його крикнула вона.

— Ну чого ти злишся?

— Бо мене вже це дістало, в тебе вдома дочка, я, тебе не було майже тиждень, ти не скучив за сім’єю? Ні? Я б на твоєму місці спішила до дому, але ні, ти вирішив що випити пива з друзями це важливіше.

— Але…

— Що але? Ти мав приїхати ще в обід, а зараз вже дванадцята ночі. — вона відчувала що от-от заплаче, вона хотіла відчути як по її щоках потечуть сльози, але схоже, що вона вже виплакала своє давним давно.

В’ячеслав не розумів чому вона на нього злиться, невже він не має права посидіти з друзями, він же не підкаблучник.

— Чому інші дружини нормально сприймають те що ми трохи посиділи в барі, одна ти тут влаштовуєш скандал на рівному місці.

Ці слова зачепили її за живе, вона нічого не сказала, просто вийшла з кухні, взулась, накинула на себе кофту та пішла з дому. Їй просто хотілося пройтись, вона знала що через деякий час перегорить і перестане на нього злитись, як і завжди, він якось недбало вибачиться і вони помиряться, але зараз, вона хотіла побути сама.

На вулицях міста було повно людей, не дивно, сьогодні ж субота, всі відпочивають і гуляють. Кофта виявилась зайвою адже було досить жарко. З заходу подув легкий вологий вітерець, і раптом пустився рясний дощ, вона йшла слухаючи музику в навушниках, йшла повільно, дозволяючи дощу вкривати її краплями, їй було так приємно відчувати як вода б’є в її обличчя, це змушувало задуматись що вона жива. Вона йшла вздовж тротуару повільною ходою, каплі води вже почали збиратись у вісках, люди кидали на неї дивні погляди, бо лише вона гуляла під дощем, інші ж ховалися під деревами, зупинками, в під’їздах, ті ж що кудись квапились, швидко йшли попід деревами, стінами будинків аби якомога менше потрапляти під дощ, вона ж робила все в точності навпаки. Раптом в її навушниках заграла її улюблена пісня, вона підняля обличчя вгору дозволяючи дощу омити її обличчя, посмішка осяювала її, їй хотілося щоб дощ не припинявся, як мінімум допоки вона не дослухає цю пісню. До її під’їзду зашилось ще зовсім трішки, вона зробила коло по декількох кварталах і повернулась, довелося ще більш сповільнити ходу аби дослухати пісню до того як вона зайде в будинок.

Змокла до останньої нитки Вероніка повернулась до дому, ввійшовши на кухню вона побачила як В’ячеслав запалює свічки, він готує, щось на кшталт романтичної вечері.

— Вибач мене, любий, що я так зірвалась.

— Боже мій, сонечко, ти вся мокра. — він обійняв її та поцілував. — Це ти мене вибач, я не мав так довго там сидіти.

Як і завжди, вони помирились так само швидко як і посварились, Вероніка роздягнулась, накинула на себе халат і вони трохи посиділи на кухні, опісля прийняли разом душ, та пішли до спальні аби на приємній ноті остаточно помиритись.

* * *

Вероніка біжить, але куди вона біжить ніхто не знає, навіть вона сама, вона просто відчуває що потрібно бігти, бо вона не встигне, перед нею двері і її проймає страх, лікарі кажуть — Вам сюди не можна. — вона не реагує, штовхає лікаря і заходить в палату, на ліжку хтось знайомий, хтось, кого вона знає, але не розуміє хто це, поряд з ним якісь люди, але обличчя вона їх не може побачити, не може навіть визначити їх вік і стать, чи навіть порахувати скільки людей в кімнаті. На ліжку хтось помирає, вона не знає звідки і чому, але вона прив’язана до цієї людини, лікарі кричать, усі кричать, гамір, дивні звуки приладів, їй страшно, вона в паніці, вона кричить.

— Сонце, Вероніко, що з тобою? — стурбовано питає В’ячеслав намагаючись розбудити Вероніку.

— А, все гаразд, мені наснився якийсь кошмар. — вона прийшла в себе, в пам’яті залишились лише невеличкі уламки того сну що вона бачила.

— Що тобі наснилось?

— Я не пам’ятаю, щось було в лікарні, і я кудись бігла, щось таке.

— Спробуй заснути.

— Та хіба після такого заснеш?

— Ну а що робити, ти ж не дивитимешся в стелю до самого ранку.

— А котра година?

— П’ята ранку.

— Треба, все ж таки, спробувати по спати, бо завтра, тобто сьогодні, я буду геть сонна якщо не висплюсь.

— Лягай спатки, сонечко.

Вона пірнула в його обійми, намагаючись прикликати на себе сон та скинути з себе останні уламки цього дивного жахіття. Якби вона навіть спробувала згадати що їй снилося, то вже було занадто пізно, усе витекло з її голови, вона лише пам’ятала той факт, що їй було страшно. В теплих обіймах чоловіка вона пролежала декілька хвилин і заснули міцним сном, та вже через декілька годин їх розбудила донька.

Протягом дня, у Вероніки спливали малесенькі уривки її жахливого сну, але як вона не намагалась згадати що саме їй снилося, нічого не вдавалося, пам’ятала вона лише факт страху і що там був хтось важливий.

Поснідавши, вся сім’я вирушила в торговий центр, там, в якомусь дитячому розважальному закладі святкувала день народження Лілії дочки Софії, Вероніка знайома з нею ледве не з дитинства, та в наслідок дорослішання і створення власних сімей вони бачились надзвичайно рідко, та після того як