Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

з геніями. Гадаю, ідіотів вистачало, а мене ти просто неправильно зрозуміла.

— Візьми навушники, чорт тебе забирай!

І не подумаю. Ще б чого! Ти мені не подобаєшся, та й говорити нема про що. Я поїду до тітки Рози.

— Торі, не дурій. Куди ти поїдеш у такому стані? — о, вже починається душевна розмова. — Ти не розумієш. Твоє життя в небезпеці, ти й сама не знаєш, у якій. Поговорімо. Візьми навушники, чортова кретинко!

Ну от. Ненадовго ж її вистачило. Отут я пригальмую й піду собі, а ти кричи, доки не луснеш. Цікаво, що вони роблять у Нью-Йорку? Давно я тут не була, та не впізнати Квінсу неможливо. Як і все інше в місті Великого Яблука. Іншого такого у світі немає. Я прожила тут кілька років. Усяке тоді траплялось, та тепер це не суттєво, бо я йду порожньою вулицею, незатишні розмальовані будинки закривають небо, а моя душа прагне спокою. Я втомилась і хочу помитися. І подзвонити.

— Розо, це я.

— Віко! Звідки ти дзвониш, люба?

— Я недалеко.

— Ти навідаєшся?

— Так. — Щось негаразд, але що? — Розо, щось трапилось?

— Ні, просто я чекала, що ти подзвониш раніше, я хвилювалась… Гарольд переказує тобі вітання.

— Дякую. Я приїду, чекай.

Щось трапилось. Ми не згадували про Гарольда вже гай-гай скільки років. Чому вона говорить про нього? Може, вона хвора?

Таксі летить вулицями. Ось знайома вулиця, великий будинок. Стара Левін лишила його нам — ми дізналися про це надто пізно і нічого вже не змогли виправити. Тітка Роза мусить бути тут. Вона завжди тут, вона любить цей будинок.

— Розо!

Мій голос відлунює в просторому холі. Я біжу сходами нагору. Розина спальня там, де й була. Навіть отримавши у володіння цей будинок, вона не поміняла спальні. Так само, як і я. Чому тут порожньо?

Вона лежить у ліжку. Чому? Адже зараз день! Вона ніколи не любила залежуватись. Біля вікна стоїть якийсь чоловік, та мені до нього байдуже.

— Розо!

— Ти таки прийшла… Я знала, що ти прийдеш.

Вона бліда й виснажена. Мабуть, довго хворіє, я помічаю деякі характерні ознаки, та не хочу вірити.

— Розо, що з тобою?

— Нічого, це минеться. Іди до мене, люба.

Я притуляюсь до неї, її руки так знайомо пестять мене, перебирають волосся… Як я скучила! І як я могла так довго не приїздити, егоїстка чортова?! Що з нею таке?

— З тобою трапилося щось погане, Віко?

— Мабуть, так, — цей чоловік біля вікна заважає мені, я хочу, щоб він пішов. — Ви лікар? Ми можемо поговорити з нею наодинці?

Він вражено дивиться на мене. Чого витріщився? Він літній, високий і кремезний, трохи лисуватий. Де я могла бачити його?

— Я так змінився?

Гарольд. Чорт забирай, це ж Гарольд, власною безсоромною персоною!

— Так, змінився.

— Ти така сама прямолінійна. Я…

— Хтось пояснить мені, що тут у вас трапилось?!

— Нічого. Віко, не турбуйся мною.

— Нічого — це коли нічого. Розо, на що ти хворієш? Де історія хвороби? Чому ти не в лікарні?

Вона якось безпомічно посміхається, та я вже набачила папери. Так, що тут? Операція?!

— Чому ти мені не сказала?

— Не хотіла турбувати. Усе вже позаду люба. Гарольд опікувався мною, я видужую. Я вже встаю, щоправда, потроху, та в моєму віці це нормально, мені ж уже шістдесят чотири, не до молодості йдеться.

Гарольд. Ми не бачилися… скільки? Дванадцять, ні, одинадцять років. Тоді йому було тридцять вісім, а зараз… Усе одно. Він не мав права перетворюватись на такого опасистого дядька. Він був стрункий і красивий, він був, як вітер, голосний і сміливий, стрімкий, а тепер… Зрештою, мені вже все одно. Він і тоді не був мене вартий.

— Що трапилось, Віко?

Я знесилено сідаю на підлогу. Щось трапилось. Зі мною, з нею, з Гарольдом — з усіма нами щось трапилось, от тільки зараз я це усвідомила. Цілий шмат життя пройшов повз мене, доки я блукала світом. А тітка Роза чекала на мене в цьому будинку. Як їй тут велося? Я не знаю.

— Віко, я знаю, про що ти думаєш. Не смій звинувачувати себе, чуєш? І я негайно хочу знати, що трапилось. Сідай, Гарольде, не стовбич.

Він дивиться на мене з якоюсь пронизливою тугою. Що ти бачиш, Гарольде? Життя мене тіпашило, як баба коноплі. Усі ми змінились. Але мені зараз непереливки. Бо Керстін Бартон прийде по мене, можливо, навіть скоро. І тоді мені доведеться вбити її. Я не хочу, щоб тітка Роза бачила це.

— Розповідай. — Гарольд уважно розглядає мене. — Давай, погана дівчинко, починай каятись.

— Замовкни, Гарольде. Ще й ти мене чіплятимеш.

— Значить, справи дійсно погані. Торі, ти повинна розказати. Я допоможу.

Мені нема куди відступати. І я хочу розказати їм — бо вони єдині люди на землі, які люблять мене тільки тому, що люблять. І сприймають мене такою, як я є. Я знаю це.

Я покарала тоді Гарольда тим, що покинула його. Я знала, що він ніколи не перестане любити мене, — і покарала його, лишивши наодинці з Дженною. Бо я його знала, по-справжньому. Але все минулося, давно припало пилом. Усі рахунки зведено, принаймні старі рахунки.

— Господи, Віко! Я знала, знала, що ті мандри нічим гарним не закінчаться! Що ж тепер діяти? Невже ті люди посміють торкнути тебе? Гарольде, треба негайно найняти адвоката, треба…

— Спокійно, Розо. Тобі не можна хвилюватись.

— До чортового батька хвилювання! Як вони посміли таке вчинити з моєю дитиною?! Яке вони мали право?!

— Адвокат тут не допоможе. — Гарольд задумливо тре підборіддя. — Жоден адвокат не полізе в справи спецслужб. Нам треба заховати її, причім зробити це просто зараз. Торі, ти влипла в таку неймовірну історію, що ніхто, крім нас, у неї не повірить. А де ті двоє?

— Не знаю. Ми домовились зустрітися, як ні, то піду їх шукати.

Це мені не вперше. Зовсім недавно я витягла їх обох із такої халепи, що аж! Маю надію, це не перетвориться на традицію.

— Гарольде, що ти пропонуєш?

— Вона мусить поїхати з країни, доки все вляжеться. У мене є… знайомі, багато де. Я дізнаюся, що відбувається, і якось уладнаю справу. Нічого, Розо, залагодимо. От тільки… Торі…

— Що?

— Я був дурнем, знаєш?

— Так. Я знала, що ти шкодуватимеш.

Як добре, що все тоді так сталося! Зараз я була б дружиною цього абсолютно чужого чоловіка, такого передчасно постарілого і нудного, як Тора. І я б тоді не змогла багато чого. І не зустріла б