Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

Вітовтом, що втік до німецьких рицарів, шукаючи у них порятунку. Я підкреслював уже також і мирний характер інкорпорації литовськими князями руських земель. Здебільшого роблено було обопільні умови: великий князь литовський зобовязувався давати «оборону» князю руської землі, а цей обіцяв йому «покору». Коли ж замісць місцевого руського князя садовлено якогось родича великого князя литовського, то його відносини до великого князя залишались такі ж самі. Збереження старого укладу було немов принципом: «ми старини не рухаєм, а новин не вводим», як сказано було в одному тогочасному документі. Литва не мала свого виробленого державного апарату, що найбільше вона могла дати князя. Тому залишалася на місці вся прежня управа. Руські бояри ставали на службу литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала орґанів управи областями, число яких до того ж зростало в дуже скорім темпі. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до самого «господаря», до великого князя, однаково, чи це були ціла адміністраційні, чи законодавчі, чи судові. Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову орґанізацію й способи оборони. Будування фортець, їх укріплення, обсаджування залогами, княже господарство й адміністрація; податкова орґанізація, суд — усе це запозичалось у Руси. На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т. д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Руська віра — так звалося на Литві спочатку христіянство — мала вже в XIII в. свого гарячого адепта в особі Мендовгового сина Войшелка. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Сам Ольгерд перед смертю вихрестився по православному обряду. Столиця Вільно в XIV в. була властиво столицею не литовської, а литовсько-руської держави. В складі цієї держави тепер етноґрафічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Історичний процес західньої й південної Руси знайшов собі новий спільний осередок після того, як впали колишні осередки в Київі і в Галичу. Можна було сподіватись, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відограють ролю, подібну до ролі варягів Х—XI століть, скріпивши собою ослаблений руський елемент і засимілювавшись з руською стихією. Але сталось зовсім інакше: в кінці того самого XIV століття сталася подія, що повернула історію Литовсько-Руської держави на зовсім інший шлях. Цею подією була політична унія Литви з Польщею.

Ця унія не прийшла як щось несподіване, випадкове, вона мала свій ґрунт з двох боків — і з боку Польщі, і з боку самої Литви. Перш за все боротьба з німецьким орденом, що набірала чим далі, то більш гострого характеру, вимагала спільної акції, бо німецький орден загрожував однаково Литві й Польщі, одрізуючи останню від моря. По смерти Людовика угорського в Польщі знову виникла усобиця: почалася конкуренція Велико-Польщі з Мало-Польщею. Перша висунула кандидатуру Земовіта Мазовецького. На руку Людовикової дочки Ядвіги було кілька претендентів, але польські пани хотіли вибрати найкориснішого для себе; вони відкинули Леопольда Австрійського, відкинули Земовіта й зупинились на Ягайлові. Знов же й Ягайло шукав опертя в чужій силі. Він не міг дати собі ради з своїми братами й родичами, котрі виявляли сепаратистичні стремління, одні тягли до Москви, другі хотіли стати зовсім самостійними володарями. Найнебезпечніший був син Кейстута Вітовт, котрий склав формальну умову з німцями й з їх допомогою воював з Ягайлом.

Для Польщі унія з Литвою мала істотні підстави соціяльно-економічного характеру: відтята німцями від моря й стиснута ними на заході, вона могла звернути свою експанзію тільки на схід, на великі простори Литовсько-Руської держави.

Переговори між Ягайлом і поляками привели до заключення в 1385 р. так званої Кревської унії: Ягайло вибирався на польського короля і мав одружитися з Ядвігою, але наперед мусив охреститися по римському обряду. Ягайло зобовязувався вихрестити всіх своїх ще не охрещених підданих, зобовязувався звернути свої сили на те, щоб здобути назад втрачені на користь німців польські й литовські землі і — обіцяв привернути на вічні часи свої литовські і руські землі до польської корони.

Але Кревська умова була здійснена лиш в перших своїх точках: з початком 1386 року Ягайла вибрано польським королем, і він охрестився і взяв з Ядвигою шлюб. Він перевів масове схрещення своїх литовців по римському обряду. Литовські князі мусили підписати «присяжні грамоти» на вірність Ягайлові. Та реальне злучення Литви з Польщею натрапило на великі перешкоди, перш за все на незадоволення як литовського, так і руського елементу. Це незадоволення дуже зручно використав Вітовт і змусив Ягайла визнати себе за великого князя Литовського, і тільки по його смерти Ягайло знову міг стати литовським князем. Отже, Кревська унія лишилась унією персональною, і тепер ціла литовська політика 40 років обертається біля особи Вітовта.

Це був видатний політик і добрий вояк. Його успішна політика високо підняла його міжнародний престиж. Він продовжував діло свого дядька Ольгерда і зібрав під свою руку всі білоруські і всі (окрім Галичини) українські землі; його володіння досягали Чорного моря. Зручно використовуючи усобиці в татарській орді, він дістав від татарського хана Тохтамиша формальне зречення з його історичних прав на руській землі. При усті Дніпра було збудовано фортецю св. Івана. Другий замок поставлено під Білгородом (нинішний Акерман). В Хаджибеї, де тепер Одеса, установлено порт, звідки руський хліб вивожено до Візантії.

Але цій експанзії на півдні поклав кінець страшний погром, який зазнав Вітовт в бою з 1399 р. над Ворсклою з татарами. Тут поляг цвіт українського, білоруського й литовського лицарства. Береги Чорного моря були втрачені. Цей момент використали поляки для нових переговорів про унію: князі й бояри литовські мусіли зобовязатись на випадок смерти Вітовта не шукати собі іншого князя, як Ягайло, а в разі смерти Ягайла поляки обіцяли вибрати собі на короля Вітовта. Крім того заключено обопільний союз для взаємної оборони.

Цей союз дав сполученим силам Польщі й Литви рішучу перевагу. В славнозвіснім бою під Ґрунвальденом 1410 року литовські, польські, білоруські, українські полки Вітовта й Ягайла завдали Орденові страшний погром. Але Вітовт не захотів нищити Орден до кінця і у себе на Литві провадив самостійну політику, прямуючи до того, щоб стати литовським королем. Перебуваючи ввесь час під загрозою одірвання Литви, поляки раз-у-раз поновляли спроби надати унії більше реальний характер. В 1413 році в Городлі унія дістала нову формулу, в якій практичне значіння мав пункт, що