Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

ставить він? «…свобода від сили і брехні, у чому б останні не виявлялись. Ось програма, якої б я дотримувався, коли б був великим митцем».

Такою була його програма, коли додати до цього активне співчуття. За чеховським скептицизмом і агностицизмом приховується віра в людину, бо в глибині людського серця існує справжнє почуття любові. Воно легше за все виявляється у коханні між чоловіком і жінкою. Але «те, що ми відчуваємо, коли буваємо закохані, можливо, є нормальний стан. Закоханість вказує людині, якою вона повинна бути».

Якою вона повинна бути… Це означає доброю, безкорисливою, такою, що поважає інших. Ось яке те чистіше життя, до якого Чехов указує шлях у своїх п’єсах та оповіданнях. О, він не говорить цього прямо. Він робить це з нескінченною цнотливістю і сором’язною м’якістю. Але ми ж знаємо, що стаємо кращими, виходячи з театру після перегляду «Дяді Вані» або «Вишневого саду». А це для митця — справжня і єдина слава.

Розділ III

У вирі XX століття

Роль письменника у сучасному світі

Чи відрізняється роль письменника сьогодні від тієї, яку він відігравав у минулі часи? Щоб відповісти на це питання, треба передусім замислитись над призначенням письменника і, ширше, митця.

Як би ми не заглиблювались у минуле, хай навіть у доісторичну епоху, ми бачимо, що люди завжди були живописцями, скульпторами, що вони творили легенди і міфи. Печерні жителі малювали тварин на стінах своїх печер. У Єгипті замуровані могильні камери, куди нікому не було доступу, прикрашалися прекрасними барельєфами. Усі народи мали свої священні тексти, які спочатку передавалися усно, потім були записані. Поеми Гомера належали всій Греції. У середні віки люди вкладали значну частину своїх грошей у будівництво соборів. У сучасному світі мистецтво продовжує грати величезну соціальну роль. Чоловіки і жінки усіх країн, усіх соціальних верств купують романи, ходять у театр, у кіно. Чому?

Так, чому вони ладні заплатити своєю працею або своїми грішми за створення штучних світів і насолодження ними? Нас щодня гризуть і п’янять кохання, ревнощі, честолюбність, війни, страх смерті, чому ж замість того, щоб забути у часи дозвілля про марність людської долі, ми йдемо у театр або в кіно, щоб побачити на сцені або на екрані драми, подібні до наших власних? Знов-таки: чому? Хіба реальне життя не досить багате, щоб нас задовольнити? У нас є своя політична боротьба, і досить пристрасна, чому ж ми йдемо у театр дивитись «Юлія Цезаря» Шекспіра? Ми самі довго, тяжко навчалися життя, чому ж нас цікавлять роки учнівства Вільгельма Мейстера, Жюльєна Сореля або Растіньяка?

Багатогранність ролі митця

На це питання я відповім, що письменник і, ширше, митець грає у людському суспільстві незмінну роль, незалежно від часу і місця. Роль ця багатогранна.

1. Ми чекаємо від мистецтва — роману, драми або фільму — того, чого не може нам дати життя. Коли ми пристрасно чого-небудь бажаємо, є два способи задовольнити наше бажання. Перший — здобути або завоювати бажане. Це — дія. Дикун відчуває голод — він вирушає на полювання або на рибалку. Юнак захоплений жінкою — він намагається їй сподобатись. Але може трапитись, що здійснення потрібної дії неможливе. Чоловік може виявитись надто слабким для полювання або надто нерішучим для залицяння до жінки. Які ж тут допоможуть ліки? Перейти від дії до її зображення. Як чинить первісний художник, коли він не знаходить бізона або оленя? Він малює їх на стінах печери Ласко і сподівається, що зображення магічно приверне дичину. Як чинить невдалий коханець, якому доводиться задовольнятися найжалюгіднішими об’єктами кохання? Коли це грек епохи Гомера, він принаджує на своє ложе богинь: Афродіту або Геру; коли це француз XX століття, він насолоджується у кіно лицезрінням Жанни Моро або Бріжітт Бардо. Або закохується у Наташу з «Війни і миру», у пані де Реналь з «Червоного і чорного», в Альбертіну Марселя Пруста. Життя багатьох людей пусте і тьмяне, його одухотворює лише вигадка.

2. Перевага зображення над дією, роману над дійсністю у тому, що мистецький твір дозволяє те, у чому відмовляє реальне життя: безкорисливе споглядання. Подібно до толстовського князя Андрія, ми, на жаль, чоловіки і жінки нашої епохи насильства, пережили війну і мир; подібно до нього зазнали кохання. Але за яких умов? Змушені діяти негайно, одержимі гнівом, страхом, тугою, ми прожили своє життя, так і не пізнавши його. Нас щомиті підганяла необхідність щось вибирати, вирішувати, до чогось братися. «Мені хотілося б зупинитися, перепочити, насолодитись цим обличчям, цим почуттям», — говорили ми. «Ні, — відповідало життя. — Йди далі! Скоріше!» Тільки поети і романісти рятують нас від цього поспіху. «Найдовший день» на узбережжі Нормандії був пекельним безладдям, убивчою біганиною, коли кожний бачив навколо себе тільки зливу заліза і крові. На екрані цей день стає прекрасним видовищем. Ватерлоо для читача «Пармської обителі», Верден для читача «Людей доброї волі»[140] не становлять ніякої небезпеки, не вимагають ніяких рішень. Споглядання їх безкорисливе. Як каже Мальро, Венера Тіціана не викликає бажання оволодіти нею, вона викликає бажання нею захоплюватись.

Естетичне почуття завжди безкорисливе. Я це повторюю, — і в цьому його суть. Великі письменники уникали нав’язувати нам вирок, що повернуло б нас у царство необхідності, їхні твори грунтувалися на непорушних цінностях: добрі, любові, дружбі. Вони давали змогу читачеві зазнавати почуття, які робили його сильнішим; вони вміли надати значного інтересу найнікчемнішим епізодам повсякденного життя. Показуючи, що дрібні драми варті великих, більш за те, що дрібні драми і є великими, Бальзак, Чехов, Піранделло[141] втішали тих, хто веде життя, на поверховий погляд, непомітне. Вони писали для всіх, і усі їх читали. Народ Франції — усі його класи у сімдесяті роки минулого століття читали Віктора Гюго так само, як англійці читали Діккенса. Античний театр хвилював усіх жителів Афін або Рима. Усі його розуміли, усі ним захоплювались. Велике мистецтво очищало людей і, я вважаю, робило їх кращими. Такою є одна з постійних функцій мистецтва. Воно і сьогодні повинно здійснювати її, хоч деякі з наших митців про це забувають.

3. Але це ще не все. Ще одна функція мистецтва — робити незрозумілий світ доступним нашому розумові. Що ми розуміємо в житті? Майже нічого. Люди незрозумілі, надто складні. Ми проводимо все життя поряд з батьками, дітьми, з подружжям, так і не пізнавши їх до кінця. Та й самого себе не знаєш. Ще менше знаєш тих,