Читати книгу - "Сад забутих плодів"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 69
Перейти на сторінку:
коло вікон вагонів. Гори піднімаються навколо нас вертикальними мурами й раз у раз показують нам на своїх долонях села, замкнені в недільній непорушності. Так аж до станції Зідані Мост. Відтам — падіння в море Трієста, червоне від призахідного сонця. Місто повне сміття й опухлих від вітру пластикових пакетів, що виробляють акробатичні фігури на площі Саби. Я пригадав смак білого вина, яке ми пили з моїм другом і великим істориком Фабіо Кузіном. Присмак букета цього вина в роті підказав мені, що ми повернулися в Італію.

Певні казкові світи живуть лише в пам’яті тих, кому пощастило їх побачити, перш ніж час і людське втручання безповоротно ті світи змінили.

Упродовж років у моїй пам’яті вибухають бомби, що сипалися на Грузію. Але нічого не відбувається. Я зберігаю недоторканими ясно-сині дні на Чорному морі. Я знову бачу свій приїзд у Батумі, де я зустрівся з Параджановим, залишивши борт теплохода «Адмірал Нахімов». У провулках сонце проникає навіть у лабіринти внутрішнього вуха. Сталіна вже немає кілька років, і саме в Батумі режисер Квірікадзе знімає кіно про життя славетного плавця, який щоліта пропливав уздовж пляжів Абхазії, штовхаючи перед собою пліт із портретом диктатора. Тридцять шостого року трапився вітряний день, плавець не втримав плота, і його понесло у відкрите море.

Машиною до Сухумі. Дорога вздовж моря часто біжить у тіні великих евкаліптів, які своєю спрагою висушують останні болота. У старій частині міста Сухумі набережна закрита низькою стіною з бетонних колон, що підтримують бліді пальми. Вузенький ріняковий пляж заставлений лавками-лежаками з грубих дерев’яних дощок із підголівниками. Маса неоковирних прямокутників, почорнілих від сонця й дощу, на яких сидять невеликі селянські родини, запекло лузаючи непіддатливе чорне соняшникове насіння. Повсюди відкидають безладну тінь почеплені на палиці тенти з простирадл. З низки дерев’яних яток, у проході між рядами лавок-лежанок і бетонною стіною, пропонують пиво й бутерброди. Тітки в рожевих фартухах продають соняшникове насіння, відмірюючи його склянками.

Ми з Параджановим під’їжджаємо машиною і спускаємося на пляж, просто в цю масу грубої деревини, що нагадує палубу величезного корабля. Хлопчина постав перед нами у спосіб таємничий і дивовижний. Спершу то був лише темний силует проти сонця, неясний у яскравому світлі, наче згусток густого пилу, що повис між лавками. Тоді якісь його частини почали набувати консистенції — обличчя, рука… Він повільно і зграбно рухався у вузьких проходах між лавками. Він ступив назустріч нам і всміхнувся, сідаючи навпочіпки — грудні м’язи в нього зібралися клубками під бузковою футболкою поверх синіх джинсів місцевого крою, трохи зашироких у стегнах і вузьких унизу, над босими засмаглими ступнями. Сергій відвернувся до моря, відмовляючи собі самому в щасті цієї зустрічі. Зрештою, це міг бути міраж. І вже згодом, розпитуючи хлопчину, він підбирав камінці й викладав із них на дерев’яній лавці перед собою вигадливі й витончені композиції.

Тимур — так звали юнака — пішов по свої малюнки, які він робив у години, вільні від доглядання за лавами-лежанками. Саме наприкінці сезону їх іноді намагаються цупити на дрова, щоб пекти перші стиглі каштани. Малюнки були дивовижні, і Сергій заповзявся неодмінно допомогти цьому талантові. Ми говорили, сидячи трохи оддалік, щоб дати оговтатися хлопцеві, трохи збентеженому нашою цікавістю. Коли ми повернулися до нього, він спав горілиць на одній із численних старих лавок. Я залишив Сергія самого поруч із хлопцем. Він сидів на лавці, у ногах юнака, ближче до моря. Сонце сідало, і Сергієва тінь поволі накривала Тимура.

Від Чорного моря земля швидко піднімається вгору, утворюючи гори з глибокими розщелинами та ярами, а з гір кидаються в долину потоки — так несамовито, наче з наміром учинити самогубство. А подекуди ви натрапляєте в горах на тісні видолинки, що зачерпують вас, як та ложка, що виловлює квасолю в рідкому борщі. Ми шукали Музичну мушлю, трав’янисту улоговину, до якої збігаються звуки з навколишніх місць — іноді дуже віддалених. Ми її надибали якось надвечір, наприкінці літа. Було тепло, і світло заливало гори, чітко вимальовуючи їхні профілі круг нас. До нас долинув звук дощу, який тієї миті падав у Зугдіді, тобто — на віддалі сорока кілометрів.

Якими стежками звуки досягають малої улоговини? Столітній грузин, що мешкає на краю цієї трав’янистої заглибини, розповів, що сюди долинають не тільки гуркіт грому чи бурі, що лютує в морі під Сухумі, але також — хвилі тиші, коли випадає сніг у горах, заглушуючи рипіння дерев. Нечисленні дослідники цього явища виявили звивисту тріщину, яка, почавшись у Музичній улоговині, з’єднується з іншими тріщинами й порожнинами, таким чином охоплюючи єдиною мережею майже все пасмо гір, аж до чайних рівнин у центрі Грузії та пляжів на березі Чорного моря. Цим повітряним колектором звуки досягають улоговини. Велетенський музичний інструмент, чи, краще сказати, катеринка, корпус якої утворили гори та скелі.

Ми зупинилися в невеликому селі Мачалскалі, дерев’яні будинки й хижі якого розкидані схилом. Сюди веде ґрунтова дорога, що тягнеться далі в гори. У селі мешкають колгоспники, які рубають ліс і годують худобу. Літня жінка відчинила нам невеличку бібліотеку, розташовану на краю долини. Ми були втомлені, і радше хотілося відпочити, аніж вибирати книжки. Маленьке приміщення з дерев’яною підлогою, на якій лежало кілька мертвих птахів, що потрапили у фатальну пастку після того, як цікавість змусила їх проникнути за розбиту шибку. Ми вибираємо кілька книжок і просимо дозволу почитати їх на балконі. Перед нами долина в оточенні лісів і найближча гора, за якою видніються інші — що далі, то менш насичені кольором, через товщу вологого повітря, яка створює це виразне відчуття далечини. Під балконом проходить стадо корів, зачіпаючи рогами підлогу. Засинаючи з розгорнутими книжками на колінах, ми відчуваємо запах свіжого сіна, яким тягне з косовиці на великій рівнині під стрімким схилом, де ми зупинилися з’їсти диких груш посеред моря трави — метр заввишки. Коли ми прокинулися, усе навколо нас — сволоки, балки і стіни бібліотеки — усе було вкрите білими метеликами, що втекли з лук, від косовиці. Навіть маленька груша перед нами стояла вся в цьому снігу. Коли спустився вечір, метелики знялися й полетіли в напрямку неторканих лук поблизу джерела сірчистої води. Навколо нас залишилося тільки трохи поламаних крилець — наочне свідчення тієї прикрої міграції.

[…]

Коли помер його батько, який за життя заслужив на велику повагу в усьому Азербайджані, бакинська влада за два чи три дні після похорону влаштувала церемонію вшанування пам’яті митця. Саша Вларов і

1 ... 43 44 45 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сад забутих плодів"