Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 27.2

Так минає добра половина вечора.

Іноді чоловіки виходять курити, а жінки припудрити носики. Коли це робить мама, вона шепоче на вухо батькові і чекає на кивок. Я шепочу на вухо і батькові, і Іллі – подвійний захист сечовипускання.

Чинна частина програми добігає кінця і тост каже мама. Вона зворушливо вітає батька, каже, що він прикрасив її життя, подарував їй найкращі роки, був її захистом та спокутою. Ось про спокуту вірю, тільки це що ж наробити в минулому житті було потрібно, щоб у цьому отак спокутувати?

Я говорила на початку. Стандартно. Дякувала за все, що він мені дав: життя, освіта, достаток. На більше мене не вистачило, але батько залишився задоволеним. Сподіваюся так і є.

А тепер слово бере ювіляр.

— Мої дорогі, — починає батько, — тут за столом найближчі мої люди сидять: товариші по службі, прибічники, друзі. Кому як не вам оголошувати про радісну подію моєї родини. — Я знаю, про що він, тому ставлю келих і відкидаюсь на спинку стільця. Прикриваю очі, щоб зосередитись. Зараз це станеться. — У мене є неймовірної ​​краси дочка, улюблена дочка, радість моєї душі. Я виховував її у суворості та свідомості, але завжди був справедливий. Таїсія не дасть збрехати, завжди був справедливий. Саме тому з не ограненого алмазу, з каченя без манер я виростив прекрасного лебедя, діамант! І цей діамант я не можу будь-кому залишити! Я вже не такий молодий, а дочок, погодьтеся зі мною мої друзі, страшно дочок відпускати одних у цей великий світ. Адже Таїсія моя така наївна дівчинка, така довірлива...

— Це тому, що її берег і боронив від усього такий батько! — перебиває Ілля, але дуже вчасно. Прямо в ціль потрапляє: гості кивають погоджуючись, батько посміхається.

— Дякую, мій хлопче! Ось тому їй потрібний мудрий чоловік поряд! Той, хто направить, скоригує дії та підкаже, як краще вчинити. А хто як не Ілля гідний? Впевнений у собі, з прекрасною освітою у перспективі та з дитинства знаючий мою дочку! — батько бере мою руку, киває Іллі. Це знак, що потрібно встати, і продовжує, — Історія, яка підійде для фільму. Я проти їхньої дружби був, але хлопець не промах: прийшов до мене і довів, що вартий моєї дочки! І, звичайно, я вас благословляю! Живіть і радійте. І будьте так добрі, не затягуйте з дітьми, аж надто поняньчить хочеться.

До кінця цього кошмару, мого особистого кошмару, я зовсім не дихаю. Встала якось на ноги, що не гнуться, саму в жар кидає. Дивлюся на своє відображення у вікні ресторану —обличчя бліде, як крейда, я ніби на десяток років за хвилини постаріла.

Ілля одягає мені на палець обручку, боляче стискає пальці і шипить на вухо:

— Усміхайся.

Гості щасливі. Аплодують, сміються, вітають, а я посміхаюся. Усміхаюся, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Напевно, усі думають, то від щастя.

Чомусь знаходжу поглядом Мілену. Вона стоїть одна дивиться шоковано, невдоволено хитає головою, доки її батько підходить до мого у натовпі привітачів. А коли сама Мілена опиняється поряд і обіймає мене, чую:

— Славити тобі його треба, він же хворий! — не знаю, звідки вона це знає і знати не хочу. Яка різниця?

— Не можу, не можу, — бурмочу, не розриваючи обіймів.

— Ти з ним щаслива?

— Ні, але доведеться, — раптово для себе самої відповідаю щиро. Не брешу. Відповідаю правдиво і дивлюся у вічі. У моєму їй визнанні, мабуть, немає нічого страшного. Яка вже різниця?

Яка тепер уже різниця?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍