Читати книгу - "Бездоганна наречена, або Страшний сон проректора, Ольга Обська"

Розділ 26. Саме для цього

 

Нормальні дівчата, коли в них зникає під ногами підлога і вони падають у невідомість, починають панікувати. Але Тереса як для її підвішеного стану панікувала непристойно слабко. Вона знала, що з нею нічого не станеться. Чому? А тому, що ще не справдилося пророцтво Корнелії. Віщунка казала, що Тереса повинна побачити Джозефа в такому ж вигляді, як за їхньої першої зустрічі, тобто майже без нічого. Але вона його поки не бачила. Коли він переодягався біля каміна — не рахується. Там був оголений лише торс, а точніше, спина. Виходить, найцікавіше у Тереси попереду і раптова смерть їй поки що не загрожує.

Всі ці думки встигли промайнути в голові за кілька митей, поки Тереса стрімко провалювалася кудись у підвал. Приземлилася досить жорстко, але болю не відчула — мабуть, висота з якої вона впала, була не такою й великою.

Перша проблема, яка постала перед Тересою, — непроглядна темрява. Взагалі-то хоч трохи світла мало попадати сюди крізь отвір, у який вона провалилася. Але зверху було так само темно, як і з усіх інших сторін. Тереса здогадувалася, що коли торкнулася руни, випадково активувала якийсь магічний механізм. Отвір у дні шафи відчинився, поглинув Тересу і знову зачинився. У старих замках подібні таємні ходи — не рідкість. Вони могли вести, наприклад, у скарбницю, але навіщо вони у пожежній вежі?

Всі ці думки пронеслися божевільним потоком і були перервані шерехом, що пролунав зовсім близько. Тут хтось є. І Тереса навіть здогадувалася хто — ще одна жертва магічного механізму, на крики якої вони з Луказом і кинулися у вежу.

— Хто тут? — Тереса викинула руки вперед і попрямувала в бік звуку.

Довго йти не довелося — руки вперлися у жіночу постать.

— Я, — прозвучала вкрай "інформативна" відповідь.

Голос здався знайомим. Десь Тереса його вже чула.

— Я вже майже знайшов, де вмикається світло. Секунду, — пообіцяла дівчина. Чому вона про себе говорить в чоловічому роді?

Тереса відчувала, що соратниця по нещастю нишпорить рукою по стіні. І, як і було обіцяно, щось клацнуло і темрява розвіялася.

Світло йшло від настінного ліхтаря невідомої конструкції. Але принцип дії світильника хвилював Тересу зараз найменше. Вона озиралася на всі боки, вивчаючи невелику кімнату, в якій опинилася. Чотири стіни без вікон і єдині двері, більше нічого. Там за дверима, напевно, щось цікаве. Може, секретна лабораторія, яку за чутками організував тут колись божевільний професор. Але навіть і ця лабораторія, якими б міфами вона не була оповита, цікавила зараз Тересу не надто сильно. Першочерговим завданням було знайти вихід звідси. На стелі не було видно жодного люка і приставних драбин теж не було. Ясно було, що повернутися тим самим шляхом, яким вона сюди потрапила, не вдасться.

Соратниця по пригоді теж озиралася на всі боки. Тільки на подив Тереси це виявилася не соратниця, а соратник. Більш того, вона впізнала його — той хлопець, з яким вона зіткнулася у вежі Корнелії.

— Тієне?

Оце дивина! Їм що, на роду написано разом потрапляти в колотнечі в різних вежах?

— Не забилася? — він глянув співчутливо. — Ти тут через мене? Почула крик?

— Ціла, жодних травм. Так, прийшла на крик. А ти як тут опинився?

— Так вже вийшло, — він підійшов до єдиних дверей. — Треба вибиратись. Я вже перевіряв, мобільні кристали тут не працюють, тому єдиний спосіб вибратися — двері.

Відкрити їх Тієну не вдалося — замкнені. Тереса передбачала, що так буде. Він спробував навалитись на них усім корпусом і перевірив на міцність, стукнувши по ним плечем. Або краще сказати плічком. Надто вже він худий.

Тереса дивилася на нього спантеличено. Картинка не складалася. Щось із цим Тієном не так. В Тереси ще минулого разу закралися сумніви, а сьогодні вони тільки посилилися. Вона готова була голову свою дати відтяти, якщо перед нею не дівчина, хоч очі й бачили чоловіче обличчя та чоловічий одяг.

Тереса теж підійшла до дверей, і вони обоє навалилися на них спинами, хоча обоє розуміли марність зусиль.

— Не хвилюйся, Тієне, ми зможемо швидко звідси вибратися, — підбадьорила Тереса. — Якщо не самі, то з чиєюсь допомогою. Я точно знаю, що з нами нічого не станеться.

— Чому?

— О, ця історія почалася з чайника, — Тереса змінила позу. Тепер вона повернулася до дверей обличчям і вперлася в них руками. — Я полила з чайника проректора і тепер маю ще раз його побачити в тому ж вигляді. Корнелія ж ніколи не помиляється?

Може, вийшло плутано, зате коротко.

Соратниця по пригоді наслідувала приклад Тереси — теж уперлася у двері руками. Тереса мимоволі звернула увагу на те, які тонкі у неї зап'ястя.

— Слухай, Тієне, ти ж не хлопець? Це все магічний грим, чи не так?

— Як ти здогадалася? — "Тієн" зблід.

Який якісний грим. Не кожен так точно імітує фізіологічні реакції.

— Як тебе насправді звуть?

Дівчина трохи завагалася, але все ж таки зважилася на відвертість:

— Габі. Тільки прошу, нікому жодного слова.

— Я вмію зберігати таємниці. Ти від когось ховаєшся? Навіщо тобі грим?

— Я не хочу, щоб він мене впізнав.

— Хто?

— У мене був наречений. Ми були заручені таємно. Батьки мали намір видати мене за іншого. А я божеволіла без нього. А потім... Я втекла від нього. Далеко. В інший світ, щоб не зміг знайти.

— Що ж він накоїв? Він тебе образив?

— Я дещо дізналася про нього. Завдяки своєму дару. Загалом, не важливо… Я не хочу його більше бачити. Але мені довелося повернутись. Ненадовго. От я й змінила зовнішність, щоб, якщо випадково зустрінуся з ним, він не впізнав мене. Інакше… власне, не має значення.

А почуття у Габі ще не вляглися. Це відчувалося.

— Що ж змусило тебе повернутися?

— Мені потрібна одна річ, яку я колись загубила — обручка-артефакт. Щойно знайду, повернуся назад. Мій друг-портальник Вілзорт має допомогти.

Так ось чому вона шукала Вілзорта.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍