Читати книгу - "Вогонь і кров"

в узголів’ях, вітер розкидав навсібіч. Скрізь щури пробурили свої ходи й витягнули на світло зотлілі клаптики дрантя. На гранітній плиті, викинутій на дорогу, було вигравіювано формулу: «Concession à perpétuité»[13].

Коли я пройшов це незвичайне кладовище, яке нагадувало пляж із викинутими на берег трунами, я попрямував до найвищої точки села, аби ще побачити церкву. Від неї не залишилося нічого, крім сирого каміння. Широка кругла колона, яку наполовину було сховано під завалами, вказувала на романський стиль. Селища в цьому краї були дуже старими.

З місця, на якому я стояв, відкривався широкий краєвид. За білими обрисами села, яке, мов розкопана стоянка первісних людей, лежало посеред рівнини, я розгледів на узвишші буро-зелену траншею, через яку я сюди потрапив. Окопи розходилися навсібіч широкою мережею фронту, країв якого не було видко через яскраве полуденне світло. Хоча зір сягав далеко за позиції ворога, здавалося, що поле лежить вимерле аж до далекого обрію. Поодинокі хмари пилу, що подекуди підіймалися вгору, здавалося, прихованими природними сили, тільки додавали відчуття самотності.

Раптом, ніби посеред кратерного ландшафту на якійсь мертвій планеті, здійнявся чорний дим і за кілька секунд звідти донісся глухий гуркіт, вже після якого, в дивній зворотній послідовності, почулося завивання важкого снаряду. Якщо там хтось стояв, у нього не було часу сховатися у бліндаж, адже снаряд долетів швидше, ніж його звук. Коли широка завіса диму розвіялася, я побачив ряд стволів, і тільки тоді я зрозумів, що це був Перелісок 125, який там, попереду, стояв під вогнем. Тоді над верхівками дерев спалахнув, ще з меншим інтервалом, рій шрапнелі: крихітні мерехтливі вогники, від яких ішов білий дим і які рвалися із глухим звуком, як у іграшкових пістолетів.

Так, загублене в просторі фронту та відділене від мене великою відстанню, те, що відбувалося внизу, виглядало якимось карликовим та сміховинним, і мені здалося дивним, що вчора цей лісок справив на мене таке яскраве враження. Якби існували якісь велетні, які могли б одним поглядом легко охопити простір від Альп до моря[14], для них ця метушня здалася б вишуканою битвою мурах — ніби тонкий молоточок у величезному механізмові. Але нас, які не бачили нічого, крім цього крихітного відрізка, наша маленька доля тягнула донизу, і смерть з’являлася нам у страшній подобі. Ми могли тільки помітити, що те, що тут відбувалося, було включеним в один великий порядок, і що нитки, на яких ми смикалися, начебто бездумно й хаотично, десь сплітаються в одну ціль, зміст якої для нас недоступний.

Аш'є

Ось вже два дні ми відпочивали на залізничному насипі біля Аш’є. Власне, це був не стільки насип, скільки глибокий виріз залізничної лінії, який на голій, хвилястій рівнині був на милі довкола одним-єдиним притулком від аеростатів спостереження та снарядів далекобійних гармат. Цей насип утворював круту ущелину, обидва схили якої поросли травою та щільним чагарником. У схилі, зверненому в бік ворога, було прокладено просторі штольні, перед входами до яких облаштували відкриті альтанки, де ми могли насолоджуватися гарною погодою. Коли починався обстріл, ми, як миші, зникали в глибині наших ходів.

Я вселився до маленької землянки, хоча перед цим мене й попередили, що днями зовсім поруч із нею впав снаряд і від уламків загинув фельдфебель. Та все ж після часу, проведеного в бліндажах, я відчував потребу в світлі та чистому повітрі, заради чого я міг багато чим пожертвувати, до того ж, у мене є забобон, що місця, де вже сталося лихо, є безпечнішими, ніж інші.

Своїм житлом я був задоволений; воно розташовувалося прямо посеред чагарника, сухе, захищене від вітру та побудоване з грубих колод. Поруч стояли, також із тих часів, коли тут господарювали англійці, кілька напівкруглих бараків із рифленого заліза.

Про краєвиди не було що сказати; ми бачили ті самі низькі та безлісі пагорби, що й скрізь. Позаду нас розташовувалася стоянка великого аеростату, який вчора англійський літак намагався підпалити, обстрілявши трасуючими кулями. Хоча зробити це йому не вдалося, ми побачили, як із аеростату одразу ж катапультувався пілот. Він приземлився цілим попри сильний вітер, але парашут ще якийсь час протягнув його по землі.

Місцевість вкривала низка розбитих та обгорілих бойових машин, які, немов маленькі військові кораблі, зазнали руйнування під вогнем. Можна було, як на воєнній мапі, простежити звивисті шляхи, прориті їхніми колесами в м’якій землі, поки влучний постріл не зупинив мотор. Зовсім неподалік лежало село Аш’є. Воно було зруйнованим, але тепер мало обстрілювалося, тому його стіни ховалися під масою листя, серед якого блистіли тисячі білих суцвіть бузини.

Утім, під вогонь ми потрапляли і тут, хоч і не щоденно, здебільшого через важкі корабельні гармати, чиї снаряди з нечуваною силою летіли за прямим наведенням. Ймовірно, в нас цілила далекобійна гармата, яка щоночі наводилася на цю залізничну лінію. Час від часу з літаків скидали бомби, які, втім, зазвичай не влучали, хоча нещодавно одна з них, за зловісним збігом, впала прямісінько на полкову каплицю.

Наші дні минали тут справді затишно. Мудре керівництво вимагало тільки вкрай необхідної роботи. Більше не було так, як у перший рік війни, коли в дні відпочинку відбувалася сувора муштра. Тут немає нічого гіршого, ніж переграти. Люди і так знають, як обходитися зі зброєю, яку вони застосовують щодня в боях. Так що достатньо лише невеличкої вольової жертви духові дисципліни.

Щодо підрозділу, то було помітно жахливу втому, хоча коричнева засмага на обличчях здавалася оманливим проблиском здоров’я. Серед останніх рекрутів більшість складав молодняк, і оскільки скромне продовольство не можна було покращити, краще було дати їм відпочити, щоб вони набралися сили для бою. Майже всім досі дошкуляв грип, який зустрічав менше спротиву, ніж зазвичай. Ось чим можна пояснити, що зовсім юні люди вмирали в шпиталях, гаснули, мов свічки, бо їхній організм мав недостатньо сили. Під цим знаком тепер скрізь проходила війна — ми просто виснажували свої сили. І ми всі сподівалися, що все радше закінчиться одним-єдиним спалахом, перемогою або загибеллю, ніж буде й далі тривати так само повільно.

Сьогодні ввечері я запропонував зіграти в лапту, в яку ще донедавна всі охоче грали. Цього разу гравці були млявими; м’яч майже не рухався вперед і назад, ніхто не хотів бігати, і гру кілька разів доводилося поновлювати наказом. Всі просто були надто виснажені для цього. Тому краще було дозволити їм посідати на траві та балакати або прогулятися місцевістю, щоб подивитися на танки. Це була нагода добре поговорити.