Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– Якщо не хочеш, щоб я його тобі відкусив, краще не висовуй наступного разу! – пригрозив Міль.

Гаразд, врахуємо. А якщо я йому дулю покажу, він так само і на мої пальчики зазіхне? Міль вилаявся, і я з задоволенням обм’якла на його руках. Ще й вистачало нахабства давати йому вказівки:

– Рівніше неси! Я тобі не мішок з мукою! Чого плетешся, наче равлик?

Напевно, якби перед нами не йшла Базіана, Міль точно скинув би мене на підлогу, ще й потоптався. Але зараз йому доводилося все терпіти і лише кидати на мене ненависні погляди.

Нарешті, ми дісталися до моєї кімнати, і Міль не надто дбайливо жбурнув мене на ліжко.

– Це все, сподіваюся? – прошипів він, звертаючись до Базіани.

– Так, дякую, Кадоре, – спокійно відгукнулася жінка. – І ти можеш повідомити свого Господаря, що Тея прийшла до тями. Тільки нехай дасть нам час підготувати її, перш ніж вирішить відвідати.

Міль кивнув і вийшов з кімнати. Базіана ж повернулася до мене і докірливо похитала головою.

– Що ж ти робиш, дівчинко? Зовсім себе не бережеш!

– Це я себе не бережу? – обурилася я. – Взагалі-то мене силоміць притягли в цей світ і зробили з мене казна-що! Все, чого я хочу – повернутися додому! Хочу до моєї сім’ї, друзів! – очі зрадливо защипало від сліз, але я намагалася їх стримати.

– Хіба ти не розумієш, що повернення до минулого неможливе? – м’яко сказала Базіана. – Ти більше ніколи не зможеш повернутися додому. Точніше, побачити своїх рідних, може, й зможеш, якщо дозволить твій Господар. Але залишитися з ними – ні. Скоро ти станеш небезпечною для них. І вони ніколи тебе не приймуть такою, якою ти стала.

А ось тепер сльози виявилося стримати неможливо, і вони потоком ринули з очей. Про останнє я чомусь раніше не подумала. Про те, що не зможу повернутися додому, ставши тим, ким мене зробили. А якщо ненароком завдам шкоди комусь з тих, кого знаю з дитинства? Як я зможу таке пережити?

– Ми навчимо тебе контролювати себе краще. Пояснимо все, що ти маєш знати, – знову заговорила Базіана, зі співчуттям дивлячись на мене. – А ти маєш прийняти свою нову долю… Через кілька хвилин дія магії припиниться. Ти поїси, а потім ми про все поговоримо.

Вона сіла в крісло поруч зі столиком, де вже була виставлена їжа для мене. Щось на зразок фруктового салату та чаші з чимось червоним. Невже останнє – це те, про що я думаю? Дослухалася до власних відчуттів, боячись, що мене потягне до крові. Але ні. Як і раніше, від самої думки про те, що питиму кров, виникла огида.

Ноги та руки закололо. До них поступово поверталася чутливість. Я скривилася від болю, але стійко все витримала, не видавши жодного звуку.

Потім обережно сіла на ліжку і, змахнувши сльози, попрямувала до столу. Що ж, якщо поки що нічого не можу змінити, то, принаймні, маю дізнатися якнайбільше про світ, у який потрапила. І про своє місце у ньому. Хто знає, як і коли мені знадобляться ці знання.

– Ось і правильно, дівчинко, – схвалила мої думки Базіана, і я скривилася.

Тепер уже від іншого. Як же набридло почуватися прозорою!

Проковтнувши перший шматочок фрукта, що попався в салаті, і вперто намагаючись не дивитися на сумнівну чашу, я запитала:

– Можна якось змінити те, що всі, кому не ліньки, читають мої думки?

– Звичайно, – жінка обдарувала усмішкою. – Взагалі-то і раніше було можна. Люди також можуть ставити захист від читання думок. Просто це потребує більше зусиль.

Ось же гад Чорний Лорд! Він не міг цього не знати! То чому не розповів?! Напевно, його настільки розважало те, що відбувається, що не міг позбавити себе задоволення в черговий раз посміятися з мене!

– Тепер, коли ти здобула дар крові, будь-якої миті можеш закритися від інших. Звісно, ​​ті, хто має над тобою більшу владу, ніж інші, все одно зможуть подолати ментальний бар’єр.

– Це хто, наприклад? – насупилась я, вже здогадуючись, що вона скаже.

– Твій Господар. Ну і, звісно, ​​Володар. Щодо інших, то тут все залежить від тебе самої. Вони зможуть читати твої думки лише тоді, коли ти це дозволиш. Спочатку бар’єр утримувати важко. Ти постійно забуватимеш про нього. Але поступово це стане частиною тебе і відбуватиметься підсвідомо.

– Гаразд… Розкажіть, як ставити цей бар’єр, – промовила я, забувши про їжу.

– Уяви собі, що між твоїм розумом та світом існує темна завіса. Абсолютно чорна, через яку не може пробитися ні один звук, ні один сонячний промінь, – голос Базіани тепер звучав заворожливо, викликаючи дивне, майже трансове відчуття.

Зараз, коли вона розказала про те, як має виглядати бар’єр, я змогла його уявити без будь-яких труднощів.

– Ну як? – обережно запитала.

– Молодець! У тебе все вийшло.

Не встигла я зрадіти своєму несподіваному швидкому успіху і повернутися до сніданку, як почула хмикання Базіани.

– Бар’єр зник.

– Трясця! – роздратовано випалила я. – Але як можна про нього постійно пам’ятати? Це дуже важко!

– Згодом навчишся, – поблажливо сказала жінка.