Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Глава 35

Катя 

Вранці прокидаюся від сліпучого сонця у вікні. Все тіло ломить та гуде, ніби я вчора напилась та лежала десь під гаражами (хоча останній пункт правдивий), а ще в мене страшенно болить голова. Тож підіймаюся з м'якого ліжка, накидаю на верх атласний халат, та виходжу на кухню. В квартирі стоїть приємний аромат. Млинці? Невже мама навідалась? Коли потрапляю на кухню, бачу картину: Мирослав стоїть біля плити та смажить млинці, на вигляд схожі на мамині та я впевнена вони інакші. 

– Хіба ти не маєш бути на роботі? – чомусь в голову приходить саме це запитання, ніяке інше. 

– Я бос – звісно що маю, – кепкує. 

Сідаю за стіл, поки чоловік накладає мені порцію запашних млинців. 

– Є щось? – киває на їжу. 

– Так, в холодильнику, – відповідаю. 

За секунду передімною постає дві баночки: одна із медом, інша з згущеним молоком.  

Обираю мед та приступаю до дегустації.  

– Мирослав, це дуже смачно, – не брешу. – Навіть не знала, що ти вмієш так готувати. 

– Радий, що тобі подобається, – посміхається. 

Доївши все до кінця, відсовую миску в бік. 

– Немає новин на рахунок Олівера? – все ж надіюся віднайти свого песика. 

– Поки ні, – відповідає зі смутком. 

Киваю. 

– Я в душ, – каже. – На роботу потрібно. 

– Гаразд, – погоджуюсь. 

Поки чоловік у ванній кімнаті, вирішую помити посуд. Його не багато тому за п'ятнадцять хвилин впоралася. Мирослав за цей час вже вийшов. В одному лише рушнику на стегнах.  

Саме в цей момент я виходжу з кухні. Зупиняюся не в змозі поворухнутися. Погляд зісковзує на прес чоловіка. Ні, звісно я вже бачила його в одному лише рушнику, та в цей раз він у мене дома.  Шість кубиків красиво красуються там, цівки води стікали по них. Поглядом зачіплююсь за лінію волосся на животі, яка опускається все нище.. Ой, Катю, що ти робиш? Господи. Та все ж починаю глибоко дихати щоб відновити дихання. 

– Одяг залишив в кімнаті, – низьким голосом каже Мирослав. 

– Так-так, звичайно, – облизую в секунді пересохші губи. 

Починає наближатися. Повільно, як хижак. За мить долає відстань між нами, і тепер стоїть за декілька міліметрів від мене. Ще наближається.. та відчиняє двері в мене за спиною. Виявляється я стою саме перед ними. На секунду завмирає, посміхається та обходить мене. 

Ще приблизно хвилину стою в коридорі, переварюю ситуацію. А потім швидко влітаю до ванної кімнати. Дивлюся в дзеркало. Бачу там почервонівше обличчя, я ніби помідор. Господи.
Приймаю душ, змиваю з себе події вчорашньої ночі. 

Вирішую нижню білизну не одягати, а лише накидаю зверху халатик. 

Коли заходжу до спальної кімнати бачу Мирослав. Стоїть біля шафи та щось клацає в телефоні. Якщо ти можеш, чому не можу я? Вирішую теж покепкувати. 

Починаю повільно підходити до нього. Чує кроки, підіймає голову від телефона. Зупинає погляд на моєму бюсті, там добре видно, що я без бюстгальтера. Голосно ковтає. Коли вже зовсім близько підходжу, зустрічаємося поглядами. І його точно не несе в собі нічого хорошого, він ніби голодний. Здається я граю з вогнем. Та якщо вже почала, продовжуй. Трохи нахиляюся в його сторону, щоб краще дістати до ручки шафи. І коли пальці торкаюся металу, відчуваю гарячий подих на шиї. 

– Ти мене так не проведеш, – шепоче на вухо. 

– А хто сказав, що я намагаюся? – завзято брешу. 

– Ти не вмієш брехати, люба, – каже та торкається чутливого місця на шиї. 

– Бос, здається, вам потрібно на роботу, – намагаюся тримати голову "тверезою" та щось з кожним дотиком це стає все складніше. 

– Так-так, – опускається до ключиці. 

Шовкова тканина на плечі починає потроху опускатися. Швидко перехоплюю її. 

– Мирослав, – кладу руку йому на груди, – тобі потрібно йти, – відчуваю рум'янець на щоках. 

– О, так, звісно, – цілує в губи, – вже йду. 

Після цих слів і щирої посмішки, двері зачиняються, а згодом чую, як зачиняються і вхідні двері.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍