Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Розділ 23

Від несподіванки Загір застиг з відкритим ротом. Він невпевнено оглянув мене з ніг до голови й тихо видавив:

- Вибачте, якщо зараз образив вас своїм висловом.

- Ні, все гаразд, - я поспішила скоріше змінити тему. - Так, до медіумів справді майже нікому немає справи. Ми дуже рідко зустрічаємося на континенті. І я не стала б забивати вашу голову зайвими подробицями про себе, якби не той факт, що я маю підстави підозрювати наявність таких здібностей у Локайна.

Демон вислухав мене і замислився. Схилив голову, розмірковуючи над цим припущенням, але за хвилину спробував його спростувати:

– Не було жодних симптомів. Ілліор звернув би увагу на те, що син поводиться дивно. Але хлопчик нікому не скаржився.

- Коли дитина починає бачити те, чого більше ніхто не помічає, вона закономірно може злякатися і замкнутися в собі, - продовжувала я відстоювати свою позицію, адже зараз вона здавалася мені найімовірнішою. Обличчя Загіра стало зосередженим. Тугий вузол моїх нервів потроху розплутувався, бо ректор не став відкидати мою теорію відразу, а почав лише підбирати варіанти. Було помітно, що його дуже стурбувало моє припущення.

Друга спроба Загіра була більш точковою.

- Примари зазвичай прив'язані до певного місця, - впевнено сказав він. — А Локайн мовчав, навіть коли його вивозили з острова. При віддаленні від місця проживання залишкової енергії, її вплив мав зійти нанівець.

Проти цього аргументу мені важко щось протиставити. Прикусила губу і нервово м'яла у пальцях манжети сорочки.

"Гвен" - раптом пролунав у голові знайомий голос. Він долинав звідусіль, переслідував мене скрізь. Але скільки я не намагалася знайти відповіді чому так відбувалося, інформації про медіумів було замало всіма відомими мені мовами.

- Тим більше, - продовжив Загір, не дочекавшись моєї реакції, - особняк справді оглядали. Якби якась примара залишила по собі надто явні сліди, то її стерли б. А якщо когось зоставили, то не вважали за небезпечне. І останнє підтверджує той факт, що ніхто не постраждав. Окрім дивної поведінки хлопчика.

- Поведінка це симптом, - похмуро буркнула, і згадала ще одну деталь: - Мені здається, що Валдор Валенті щось знає. Він намагався натякнути мені на те, що я щось чую.

Блакитні очі небезпечно звузилися. Цієї миті від демона повіяло небезпекою, а в голосі додалося загрози:

- Що він вам сказав?

- Нічого такого, - від несподіванки я зробила крок назад. - Він поводився дуже дивно. Він…

Згадавши поведінку Валдора, я опустила голову. Чомусь стало соромно переказувати нашу розмову, хоч у ній не було нічого непристойного. Загір швидко ступив уперед і твердо промовив:

- Все ж таки мені варто знайти йому заміну.

Ошелешено піднявши голову, я подивилася в очі навпроти. Обличчя ректора було неупередженим, але крупинки світла в його райдужках хаотично металися від зіниці до облямівки. Невластива йому крига проявилася в голосі:

- Валдор Валенті давно тут, але не показав жодних результатів. Я серйозно поговорю з ним. Та зараз мене непокоїть інше. Як він міг розпізнати медіума?

Загір знаходився надто близько. Мене огорнув аромат його парфуму. Серед хвойного лісу він здався ще приємнішим і п'янкішим, а сам чоловік створював враження безпечного та надійного. Але я скоріше відвернулася і побігла по спуску вниз. Тільки діставшись руїн, сповільнилася, але так і не змогла погасити палаючі щоки. Відчувши, що демон ступає поряд, я продовжила:

- Не знаю. Але він говорив про примар. І питав у мене, чи бачу я когось. Він не уточнював когось має на увазі, і в мене немає жодних доказів.

Загір шумно видихнув. Підняв голову до неба і скривився, коли сонячний промінь торкнувся його вилиці та чола.

- Привиди не можуть нашкодити фізично? - це питання було поставлене тихо і якось невпевнено, як може запитувати людина, яка взялася за вивчення нової для себе справи.

- Ні, якщо не захоплять тіло медіума, - я розглядала залишки капища уважніше. Пам'ятала застереження охоронця, що унизу є підземні ходи, тому йшла повільно, вибираючи місця, куди поставити ногу. На противагу мені, Загір навіть під ноги не дивився. Хоча демон з його рівнем сили та майстерністю володіння нею, напевно, міг би так само впевнено йти повітрям, якщо раптом грунт піде з-під ніг.

- У будинку є привиди? - ще більш тихе і насторожене питання. Кивнула, не задумавшись:

– Я бачу хлопчика.

Але моя відповідь не влаштувала навіть мене. Відчуття, ніби я щось упускаю, крутилося навколо настирливою мухою. Але я ніяк не могла вловити його і розпізнати. Загір має рацію, якби в будинку було хоч щось надто сильне, його не залишили б просто так. Невідомий хлопчик не справляв враження небезпечної примари, хоч і налякав мене кілька разів. Але він швидше привертав увагу, користуючись тим, що я його бачу. Питання залишалося в тому, чи все, що я бачила було його творінням, чи ні.

Примари, як і прокляття, і заборонені заклинання, самі собою ховатися не вміють. Вони не мають такого гнучкого розуму. Якщо взагалі це слово відноситься до неживих. Тому без сторонньої допомоги привид сховатись не міг.

- Він може нашкодити Локайну? - продовжив Загір ставити запитання, витягнувши мене з роздумів. Ще раз відтворивши у пам'яті образ хлопчика, зробила негативний жест:

- Навряд чи. Він скоріше хоче мені щось показати. Але я не розумію, чому він мовчить.

Загір зацікавлено обернувся:

- Мовчить? Як Локайн?

- Так, - кивнула відчужено. - Так само як Локайн.

Зупинившись біля залишків вівтаря, я озирнулася на всі боки. На зарослій високою травою й бур'яном галявині посеред лісу рівним колом стояло плоске каміння, міцно вбите в землю, а на кожному були зображені символи, які мене зацікавили ще минулого разу.

- Щось не сходиться, - Загір поклав ліву руку на задню частину шиї та стиснув пальці, розминаючи м'язи. - Примари точно не вміють писати на стінах і не можуть розгромити кімнату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍