Читати книгу - "У полоні Еміратів, Zhelizna"

Розділ 16 (Передчуття)

- Новини у мене невтішні - це були перші слова, які почула від мене Ася, коли вона спустилася у вітальню. 

- Щось трапилося? - дівчина сіла в крісло навпроти і перевела свій занепокоєний погляд на мене.

- Пам'ятаєш я просив охорону дізнатися кому належать автомобілі? - у відповідь кивок головою - Так от, другим авто, за яким ми не встежили, володіє служба прокату. І вони відмовилися надавати дані своїх клієнтів. Я намагався запропонувати їм грошей, але все було марно. Компанія має бездоганну репутацію і не хоче нею нехтувати. 

- Отже, ми у глухому куті. Єдине, що ми знаєте - те, що у них нова жертва, подальша доля якої невідома. 

- Я можу спробувати через службу охорони аеропорту дістати записи з камер відеоспостереження. Можливо, вони зловили обличчя тих покидьків. 

- Цього буде достатньо, щоб звернутися до поліції? 

- Чесно? Я не знаю. Хотілося б зібрати більше інформації про тих людей і якихось доказів, щоб поліція взялася за цю справу. Я спілкувався з Айратом, братовим помічником, але той нічого конкретного не розповів. Думаю, що Мухаммад з ними спілкувався на пряму. 

- Чудово. Доки ми збиратимемо докази, ту дівчину можуть продати до найближчого борделю або видати заміж за старого чоловіка, якому не вистачає в житті втіхи… - Ася договорює раніше, ніж розуміє, що сказала. Маленька долонька прикриває рот, а очі округлюються від усвідомлення. Я не засуджую її ні за підвищений тон, ні за озвучені слова. Вона має право так гостро реагувати, адже сама подібне пережила. У моїх очах це дівча надзвичайно сильне. 

- Усе добре.

- Ні, пробачте мене за нестриманість. Я не хотіла проявляти до вас неповагу і переходити на підвищені тони. Просто… мені стало її так шкода. Ви не уявляєте, що ті нелюди роблять.

А далі я почув про звірства, що вдалося побачити Асі. Кров холола в жилах тільки від усвідомлення, що це все реаліність, а серце пропускало удари від кожної сльози, що котилася по юній щоці. 

Я навіть близько не міг уявити, що щось подібне може відбуватися у моєму рідному Дубаї. Ті покидьки заслуговують найсуворішої кари і я спробую докласти всіх зусиль, щоб притягнути їх

Ноги самі піднімаються і ведуть мене до крісла Асі, біля якого я присідаю. Наші обличчя приблизно на одному рівні. Кілька секунду нічого не відбувається, я просто дивлюся на засмучене дівча, а потім у мені ніби щось клацає. Рука тягнеться до юного обличчя, щоб стерти доріжки від сліз.

- Пан Халім? - голос такий тихий, що я ледве його чую. Я розумію, що порушив чужі кордони і хочу забрати руку, але мені не дає це зробити долоня, що лягає на неї. Тепер моя черга дивуватися - Дякую вам.

- За що? 

- За те, що допомагаєте. За те, що поруч. 

- Ти можеш покластися на мене. 

- Не хочу зловживати вашою добротою. Живу у вашому домі, за ваші кошти, витрачаю ваш час і розумію, що ніколи не зможу повернути борги - якби ж це дівча знало, що все це такі дрібниці. Але я ціную те, що вона вдячна. Це змушує мене хотіти ще більше зробити для неї. 

Мені вже хотілося щось відповісти на цю відвертість, але …

- Перепрошую, що вам заважаю, але вечеря готова - я мало не відлетів від Асі, коли голос Маліки пролунав за моєю спиною. 

- Я допоможу накрити на стіл - не встиг я зорієнтуватися, як дівча підірвалося на ноги і побігло у сторону їдальні. 

- Пан Халім, будьте обережними - рука піднімається угору і Маліка замовкає. Менше всього мені зараз хочеться слухати нарікання, які я і так знаю. 

- Я про все пам’ятаю - а у відповідь тільки незадоволений погляд, який я вирішую проігнорувати.

***

Вечеря для мене пройшла ніяково. Після сцени у вітальні, від якої моє серце зробило кілька кульбітів, а дихання пришвидшилося, я ледве себе опанувала. Дівчатам на кухні моя допомога була аж ніяк не потрібна, але мені хотілося хоч чимось зайнятися, щоб приховати рум’янець, що з’явився після дотиків пана Халіма. 

Щоправда, це було не надовго. Чоловік сів навпроти мене, а не як завжди. Мені так сильно не хотілося дивитися йому у вічі, що я практично не підіймала погляду від своєї тарілки. Ми їли мовчки і я цьому щиро раділа. 

Єдиними словами, якими ми з паном Халімом обмінялися - були побажанням один одному спокійної ночі, після чого я побігла до своєї спальні. Вона одна з небагатьох місць, де я можу побути наодинці, поговорити з рідними і закритися від своїх хвилювань. 

Щоб не прокручувати в голові думки про один дотик, що викликав у мені шквал емоцій, я вирішила дістати телефон і переглянути ряд сайтів з роботою. Я не пам'ятаю, де саме залишала свою анкету, перш ніж вона потрапила на очі торгівців людьми. Але спробувати знайти варто.

У пошуковику я почала вбивати щось типу: “Робота покоївки у Дубаї”, “Робота у готелі Бурдж-аль-Араб”, “Як отримати роботу у Дубаї” і тому подібне. Але мене постійно перенаправляло на офіційні сайти, що сильно дратувало. 

Тоді я вирішила увімкнути VPN і вибрати Україну. Сайт за сайтом я переглядала в надії знайти щось знайоме, за що можна було б зачепитися. По внутрішніх відчуттях і азарту, мені здавалося, що я не довго зависаю у Всесвітньому павутинні, але годинник показував глибоко за опівніч. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍