Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

познайомитися з ним, я повинна поквапитися. За моїми підрахунками, йому має бути під дев’яносто. Але вголос я цього не говорю.

— Генерал Авґуст Глан, — каже вона.

— Ми б дуже хотіли, щоб це видання стало сюрпризом.

Вона це чудово розуміє.

— Коли ви мали б можливість поговорити зі мною?

— Це важкувато, — каже вона. — Мені треба подивитися в мій тижневик.

Я чекаю. Мені видно моє віддзеркалення в сталевій стінці автомата. Я бачу хутряну шапку. З-під неї виглядає темне волосся. В обрамленні волосся — дурнувата усмішка.

— Можливо, у мене буде час у другій половині дня.

Я згадую це, проходячи залою кондитерської і дивлячись на неї. Донька генерала. Подруга військових. Але хриплуватий голос. Те, як вона дивиться на механіка. Запальна людина. Я приймаю рішення.

— Смілла Ясперсен, — кажу я. — А це капітан і доктор філософії Пітер Фойл.

Механік завмирає.

Бенедикта Глан променисто усміхається йому:

— Як цікаво! Ви теж історик?

— Один з найчудовіших військових істориків Північної Європи, — кажу я.

Його праве око сіпається. Я замовляю каву і малинове тістечко — йому і собі.

Бенедикта Глан знову замовляє собі мінеральну воду. Вона не хоче тістечка. Вона хоче повністю володіти увагою доктора філософії Пітера Фойла.

— Можна багато що пригадати. Я ж не знаю, що саме вас цікавить.

Тут я роблю рішучий крок:

— Ваша співпраця з Йоханнесом Лоєном.

Вона киває.

— Ви з ним говорили?

— Капітан Фойл — його близький друг.

Вона лукаво усміхається. Ну, ще б пак! Один чарівний чоловік знає іншого чарівного чоловіка.

— Це було так давно.

Каву приносять у великому скляному кавнику. Вона гаряча і пахуча. Це зустріч з механіком зіштовхнула мене по похилій площині вживання отруйних п’янких напоїв.

Він не торкається своєї філіжанки. Він ще не звик до свого академічного звання. Він сидить, роздивляючись свої руки.

— Це було в березні сорок шостого. Британські ВВС після німців розмістилися в будинку Даґмари на Ратушній площі. Я дізналася, що вони шукають молодих данців і данок, які знають німецьку й англійську. Моя мати була із Швейцарії. Я вчилася в школі в Ґріндельвальде. Я двомовна. Я була надто молода для участі в Опорі. Але в цьому я побачила можливість зробити все-таки що-небудь для Данії.

Вона звертається до мене. Але все адресовано механікові. І взагалі, схоже, більша частина її життя була звернена до чоловіків.

Вона хриплувато сміється.

— 7 Коли вже бути цілком щирою, то у мене був друг, молодший лейтенант, який поїхав туди за півроку до цього. Я хотіла бути там, де він. Жінкам повинно було бути щонайменше двадцять один рік без трьох місяців, щоб отримати дозвіл там працювати. Мені було вісімнадцять. І я хотіла поїхати відразу. Тому я додала собі три роки.

Можливо, думаю я про себе, ти тим самим також дістала легальну можливість утекти від тата-генерала.

— Я потрапила на співбесіду до полковника в синьо-сірій формі Королівських військово-повітряних сил. Мені довелося також складати іспит з англійської і з німецької. І з німецького готичного шрифту. Вони сказали, що зберуть відомості про мою поведінку під час війни. Напевно, вони цього не зробили. Тому що інакше вони б виявили, що я збрехала їм про вік.

Малинове тістечко зроблене з мигдалевого тіста. У нього смак фруктів, паленого мигдалю і жирних вершків. У поєднанні з обстановкою навколо — це для мене символ середнього і вищого класу західної цивілізації. Поєднання найвишуканіших, найвитонченіших досягнень і напруженого, нестримного, надмірного споживання.

— Ми поїхали спеціальним потягом до Гамбурга. Адже Німеччина була поділена між союзниками. Гамбург був англійським. Ми працювали і жили у великих казармах гітлерюґенду. У казармах графа Гольтця в Ральштедті.

Будучи абсолютно бездарними слухачами, більшість данців позбавляють самих себе можливості стати свідками прояву захоплюючого закону природи. Того закону, дію якого можна зараз спостерігати, дивлячись на Бенедикту Глан. Перетворення розповідача в мить, коли його захоплює власна розповідь.

— Нас помістили в двомісних кімнатах у будинку навпроти того місця, де ми працювали. Працювали ми у великому залі. За кожним столом нас було по дванадцять чоловік. Ми носили польову форму кольору хакі, що складається із спідниці, туфель, панчіх і накидки. У нас було звання сержантів британської армії. За кожним столом сидів Tischsortierer.[11] За нашим столом ним була жінка-капітан, англійка.

Вона замислюється. Піаніст заглибився у Френка Сінатру. Вона його не чує.

— Лікер «Ліловий Больс», — каже вона. — Я вперше в своєму житті була п’яна. Ми могли робити покупки в тій крамничці, яка була при казармах. На чорному ринку за блок сигарет «Кепстен» можна було виручити суму, на яку німецька родина жила місяць. Начальником був полковник Оттіні. Англієць, незважаючи на прізвище. Близько тридцяти п’яти років. Привабливий. З обличчям доброго бульдога. Ми читали всі листи за кордон і з-за кордону. Листи й конверти виглядали так само, як і сьогодні. Але папір був гірший. Ми розкривали конверт, читали лист, ставили штамп «Перевірено цензурою» і заклеювали його. Всі фотографії і малюнки треба було виймати і знищувати. Про всі листи, в яких йшлося про нацистів, що займають посади в післявоєнній Німеччині, треба було доповідати. Якщо, наприклад, було написано, що «треба ж, він був колись штурмбанфюрером СС, а тепер працює директором» і так далі. Це траплялося досить часто. Але найбільше їх цікавила німецька підпільна організація «Едельвейс». Ви знаєте, що німці, відступаючи, спалили більшу частину своїх архівів. Союзникам страшенно бракувало інформації. Мабуть, тому вони взяли нас на роботу. Нас було шістсот, данців. І це тільки в Гамбурзі. Якщо в листі зустрічалося слово «едельвейс», якщо в нього була вкладена засушена квітка, якщо слово, з літер якого можна було скласти слово «едельвейс», було підкреслене, то на цей лист треба було поставити штамп — у кожного був свій персональний гумовий штамп — і передати його Tischsortierer.

Неначе завдяки телепатії піаніст грає «Lili Магіееп». У ритмі маршу, так, як один з куплетів співала Марлен Дітріх. Бенедикта Глан заплющує очі. Її настрій змінюється.

— Та пісня, — каже вона.

Ми чекаємо, поки мелодія скінчиться. Вона переходить в «Ich hab’ noch einen Koffer in Berlin».[12]

— Найстрашнішим був голод, — каже вона. — Голод і розруха. Було щось подібне до метро, і на ньому можна було за двадцять хвилин добратися з Ральштедта до центру Гамбурга. Ми не працювали в суботу після обіду і неділями. А в сержантській формі ми могли відвідувати офіцерські клуби-їдальні. Ми могли пити шампанське, їсти ікру, шатобріан, морозиво. Коли ми опинялися на відстані п’ятнадцяти хвилин їзди від центру,