Читати книгу - "Виходь за мене, милий, Міа Натан"

Й він дійсно дістав з кишені цю нехитру приспособу.

- Руки за спину, мадам! - скомандував він й сильно ткнув пістолетом мені в бік. Змушена була підкоритися.

Їхали ми досить довго. Мовчки. Я розуміла, що запитувати їх про щось марно. Вони, також, нічого не говорили. Навіть між собою. Нарешті, під'їхали до якогось, як я зрозуміла, готелю. Але з заднього входу. 

- Зараз я зніму кайданки. Але пістолет все ще зі мною. Бігти дуже не раджу. Бо в тому, що я тебе спіймаю, я впевнений, а от що тобі сподобається те, що я з тобою після цього зроблю, це вряд чи. 

Ми припаркувалися на заздалегідь заброньоване біля самого входу місце. Здоровань витягнув мене з машини, міцно притис до себе. Ще міцніше притис пістолет до мого тіла. Праворуч та ледь позаду йшов водій. Виявилось, що він лише трошки менший від свого товариша.

Вони повели мене заплутаними коридорами. Це було схоже на якісь невеликі склади чи щось на зразок. Раптом з-за повороту почулись голоси. Десь там були люди! Та, можливо, моя остання надія на порятунок! Я зібралась для ще однієї спроби вирватись. Але не встигла я зробити й декілька кроків, як чиїсь дивовижно міцні руки підхопили мене за талію. Величезна долоня закрила рота. Я пручалась, що навіжена. Намагалась вкусити долоню. Відбивалась ногами,  руками, намагалась хоч кудись влучити головою. Але все намарно. Вони втягнули мене в якийсь підвал. Кинули на простелений на підлозі матрац.

- Яка ж ти проблемна! Просто скажена якась! - сказав водій, потираючи забиті місця. (Я таки кудись влучила!) Виявилось, це саме він схопив мене й приволік сюди.  Здоровань зачиняв масивні двері.

Я швидко схопилася з того клятого матраца. Стала на ноги та приготувалась відбиватись. Я добре розуміла, що все це намарно. Я не маю шансу впоратись навіть з одним, а проти двох накачаних бандюганів, та ще й при зброї… Я може й скажена, але не ідіотка. Та здаватись без бою я не збиралась. Я набрала в груди якомога більше повітря й загорлала так голосно, як могла:

- Допоможіть! Хто-небудь! Допоможіть!

Вони стояли абсолютно спокійні, не намагались закрити мені рота, що навело мене на думку, що мене ніхто тут не може почути в принципі. 

- Можеш горлати, поки не втратиш голос, - підтвердив мої здогадки водій. - Ми перевіряли вже не раз, звукоізоляція ідеальна. А ті голоси, що ти чула, це наші хлопці. Можливо, пізніше ти познайомишся і з ними також.

- Якого біса вам треба? 

- Не твого розуму справа! Те, що нам треба, ми візьмемо в будь-якому випадку. Ми тебе попереджали, щоб ти не пручалась? Тепер не ображайся. Давно у мене такої ніжної кішечки не було. А у тебе? - звернувся до здорованя.

- Я вже хочу глянути, що там під манатками. 

Вони повільно почали підходити до мене з обох боків. Я зробила декілька кроків назад і зрозуміла, що відступати мені нікуди. Роззирнулась навколо й усвідомила, що тільки диво може мене врятувати у цій ситуації. Я відчула просто тваринний страх. Ніколи в житті я так не боялась.

- Ну, ну, мала, не пручайся. - вкрадливим голосом говорив водій. - Я знаю, тобі сподобається. Домашні дівчатка завжди хочуть чогось жорсткішого.

Вони були вже зовсім поряд.

- Не торкайтесь до мене, придурки! - я спробувала проскочити між ними, аби дістатися більшого простору для маневру.  Мені майже вдалося. Але я почула як затріщала тканина блузки, коли хтось з них схопився за неї ззаду. 

- Іди сюди! - почула я грубий голос. Чиїсь руки шарпнули мене назад. Я опинилась в руках здорованя. Він завів мої руки за спину.

- Не треба! Пусти!

Водій швидкими кроками підійшов до мене. Й одним рухом розірвав блузку на грудях.

Я заверещала так, як не кричала ніколи в житті.