Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

 "Важко сперечатися з цим твердженням. Ну гаразд, давай прощатися. Мушу бігти - справи кличуть. Завтра спишемся"

 "Так, звісно. До завтра. Цілую"

 "Цілую? Несподівано, але приємно. Тобі теж цьом"

 На вихідні Дана запропонувала Каті з Кирилом зустрітися. Подруга розповіла, що в місті якраз Ніна, колишня їхня напарниця в готелі - приїхала на тиждень додому. Дана радісно поставилась до інформації і наполягла і її покликати до компанії. Ніна, як виявилося, теж вже була заміжньою і з двома дітками-близнятами. Тож в них вийшла спокійна зустріч сімейних людей. Ну як спокійна... Якщо не брати до уваги дитячі ігри, то, мабуть, це слово і можна було застосувати. 

 Даринка з хлопчиками після недовгого, обережного знайомства неабияк розбалувались і вже почали нестримно гасати рестораном, в якому вони всі зупинились після прогулянки.

 Дана тільки ловила на бігаючих, що заливисто сміялися, доганяючи одне одного, дітях короткі, сповнені печалі погляди Каті, а в самої аж серце стискалося від співчуття до подруги.

 Катя ж не забула вкотре, з часу переходу подруги на нову роботу, поцікавитися як в тої справи. Дана розуміла до чого вона хилить. Її однозначно цікавило не те, наскільки вдало подруга справляється з новими обов'язками, чи звикла вже, чи хороший колектив, а єдиним цікавим для неї моментом була, звісно ж, їхня з Яном взаємодія. Катя, як і кожен раз до цього, отримала коротку, без можливості розвитку цієї теми в подальшому, відповідь: "Все нормально. Між нами суто робочі стосунки. Про минуле не згадуєм".

 Дана собі починала думати, що десь там в пеклі сатана готує для неї окремий котел та відзнаку за особливі заслуги в доведенні до ідеалу мистецтва холоднокровної брехні. Ну не могла вона розповісти подрузі (а чи могла хоч кому-небудь?) про свої нестримані, порочні, брудні, примітивні стосунки з ним, основою яких був тваринний секс на фоні ненависті. Ну і робоча взаємодія теж була, але вона попросту губилась на загальному фоні ненормальної похоті.

 Та не довго музика усамітнення та морального відпочинку грала. В понеділок Ян і Марта вже були на роботі. Проте, так само не довго і Даниному стривоженому очікуванню судилось триматися. Ян, здавалося, повністю загруз в роботі. На носі важливі ділові угоди і ніколи було думати про щось інше, до великого полегшення Дани і не інакше. Вона зовсім і ні разу з часу його останнього до себе дотику не подумала, що хоче відчути це знову. Вона цього не хоче насправді. Це просто звичка. Тіло звикло і, зі старої пам'яті не переключившись, ще тягнеться за ним і до нього. Все просто і елементарно. Вона з цим справиться. Вона перестане на нього реагувати. Вона навчиться. Інакше ніяк. Це необхідно. Вона мусить. Просто зобов'язана.

 "Ану ж, ану ж, цікаво мені, як ти це собі уявляєш, - Янова частина душі Дани, вмостившись в зручному кріслі і прихопивши відерце попкорну, смішливо закотила очі в очікуванні кіна."

 Під кінець цього відносно хорошого (в плані емоцій) тижня провидіння вирішило, що досить з тебе Дана спокою. У п'ятницю, варто було вернутися з обіду, як задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я виховательки з садочку. Такий дзвінок посеред дня не міг не стривожити. Дана схвильовано і швидко відповіла. 

 На жаль, тривога виявилася небезпідставною. Даринка гралася на майданчику з дітками і на одній з качелей, а саме гойдалці-балансир, невдало підігнула ніжку і, опускаючись, притисла її важким металом до землі. Медсестра побоювалась, що там перелом і викликала швидку. Тож Дані варто їхати одразу в лікарню, оскільки до приїзду швидкої до садочку вона точно не встигне, а дитину супроводить сама вихователька і побуде до приїзду мами. Дана на такий сценарій розвитку подій швидко погодилась і тремтливими руками завершила розмову.

 - Що трапилось? - спитала Марта, яка стала свідком надміру емоційної розмови колеги.

 - Даринка, можливо, ногу зламала в садку. Мені конче треба в лікарню, - схвильовано пролепетала Дана.

 - Ого. Так, звісно, - відразу погодилась Марта, розуміючи її як мама. - Зайди тільки, попередь Володимировича, що мусиш бігти.

 - Ой, так. Справді, - розгублено кинула Дана, погоджуючись на логічну репліку, до якої сама в силу раптових переживань не додумалась.

 Вона без вагань пішла до дверей його кабінету і постукала. Реакції не чекала і зразу обережно заглянула. Ян на її появу байдуже відреагував - просто кинув короткий погляд, за тим вернувся до роботи за ноутом. Дана зайшла досередини.

 - Ян, мені потрібно сьогодні піти з роботи швидше. Точніше, піти зараз, - схвильовано звернулася до нього.

 Яна її слова здивували. Він помітив її знервованість.

 - Чого це? - спитав похмуро. - Щось трапилось?

 - Так. Дзвонили з садка. Донька можливо зламала ногу. Там вже викликали швидку і мені зараз потрібно в лікарню.

 Ян кілька секунд дивився на неї хмуро-напруженим поглядом, за тим підвівся і схопив ключі від авто.

 - Ходімо. Відвезу тебе.

 Дана шоковано витріщилася на нього.

 - Непотрібно. Я сама доїду.

 Проте, він не слухав її. Ян впевнено пішов до дверей. Дані довелось бігти за ним. В приймальні він дав деякі вказівки Марті і, не озираючись, пішов до ліфта.

 - Ян, я серйозно. Непотрібно, - догнала його Дана. 

 Вона неабияк злякалась цій незрозумілій наполегливості, адже це може привести його до зустрічі з донькою. Дану така песпектива жахала.

 - Тобі потрібно якнайшвидше до дитини? - спитав, не вслухуючись в її просьби та не дивлячись в її бік.

 - Потрібно, звісно, - вигукнула у відповідь.

 - Тоді ця дискусія марна.

 Дані нічого не залишалося, як змиритися і замовчати. Зрештою, подумала вона, він ж тільки відвезе її до лікарні та й все. Заходити всередину йому нема сенсу. В лікарні йому робити нічого і послуги його непотрібні. Вона сама відправить його геть, в кінці-кінців. Заспокоївшись цими думками, Дана мовчки сиділа в авто, поки Ян незвично швидко їхав переповненими, як на зло, дорогами.