Читати книгу - "Морт"

Октаринове сяйво здійнялося з восьми вістрь октограми й охопило чарівника. Усе це було насправді непотрібне для завершення заклинання, та ефектність появи для чарівників не пустий звук… 

Як і ефектність зникнення. Він зник. 

Мортів плащ лопотів на стратопівсферному вітрі. 

— Куди спочатку? — прокричала Ізабелл йому в вухо. 

— Фест Пеларґік! — крикнув Морт, і вихор відніс його слова геть. 

— Де це? 

— Агатійська імперія! На Противажному континенті! — і він вказав униз. 

Морт не підганяв Хропунця, бо знав, яка довга дорога попереду, тож величезний білий кінь розслаблено чвалав над океаном. Ізабелл глянула вниз на ревучі зелені хвилі в білих баранцях і міцніше притиснулася до Морта. 

Морт примружився, намагаючись розгледіти крізь туман біле марево, що означало сушу, й стримувався, аби не прискорити Хропунця пласким боком меча. Він жодного разу його не бив і, чесно кажучи, не знав, що з цього може вийти. Він міг тільки чекати. 

З-під його пахви показалася рука з сендвічем. 

— На вибір шинка або сир із кисло-солодким соусом, — сказала вона. — Можна й поїсти, доки іншої роботи немає. 

Морт опустив погляд на вогкий хлібний трикутник і спробував пригадати, коли востаннє їв. Годинник тут не поможе, треба рахувати за календарем. Він узяв сендвіч. 

— Дякую, — сказав він так чемно, як тільки міг. 

Крихітне сонце котилося до виднокраю, тягнучи за собою ліниве денне світло. Хмари попереду здіймалися, мов гори, і їхні краї відсвічували рожевим і жовтогарячим. За якийсь час він уже міг розрізнити внизу розпливчасті контури суші, розсипи міських вогнів тут і там. 

Півгодини — і він уже був певен, що розрізняє окремі будівлі. Агатійська архітектура тяжіла до приземкуватих пірамідальних форм. 

Хропунець знижувався, аж доки між його копитами й морською поверхнею не лишилося кілька футів. Морт ще раз роздивився клепсидру й лагідно потягнув за віжки, аби скерувати коня до морського порту, що був трохи далі в узбічному напрямку від їхнього поточного курсу. 

На якорі стояло кілька суден — переважно прибережні торгові вітрильники. Агатійські правителі не заохочували підданих подорожувати за межі імперії, щоби ті не надто переймалися побаченим закордоном. З тієї ж причини по всьому кордону країни було зведено стіну, яку охороняли так звані небесні стражі, а робили вони це таким чином: наступали щосили на пальці тим громадянам, яким спадало на думку визирнути за стіну й ковтнути повітря свободи. 

Траплялося таке нечасто, адже більшість підданих Сонцеликого цілком щасливо жили собі з цього боку Стіни. Так уже життя складається, що є ті, хто з цього боку, а є ті, хто з того, й тому шляхів два: виростити собі витриваліші пальці рук або просто не думати про зайве. 

— Хто тут головний? — запитала Ізабелл, коли вони пролітали над гаванню. 

— Якийсь хлопчик-імператор. Та насправді, гадаю, всім заправляє Верховний візир. 

— Жодної довіри до таких візирів, — глибокодумно сказала Ізабелл. 

І Сонцеликий Імператор такої довіри не мав. Візир, якого звали Дев’ять Мінливих Дзеркал, мав абсолютно чіткі уявлення щодо того, хто має керувати державою, в тому сенсі, що керувати має він, а юний правитель саме достатньо підріс, щоби ставити незручні питання на кшталт «Чи вам не здається, що Стіна матиме кращий вигляд, коли в ній буде кілька воріт?» або «Так, але хіба не цікаво, що на тому боці?». Тож Візир вирішив, що в інтересах Сонцеликого — вмерти в муках від отрути й бути похованим у негашеному вапні. 

Хропунець приземлився на пограбаний гравій у подвір’ї величезного палацу й тим самим кричущо порушив гармонію всесвіту[11]. Морт спішився і допоміг Ізабелл. 

— Просто під ногами не плутайся, — сказав він їй серйозно. — І не розпитуй. 

Він побіг кудись вгору емальованими сходами й поспішив крізь безмовні кімнати й зали. Спинявся він тільки іноді, щоби поглянути на клепсидру. Зрештою він добіг до кінця одного з коридорів і зазирнув крізь фігурну решітку до нижньої кімнати, де саме вечеряли представники імператорського двору. 

Юний Сонцеликий Імператор сидів схрестивши ноги на чолі низенького столу. Позаду нього тягнулася довга мантія, розшита коштовним хутром і пір’ям. Здавалося, він із неї вже трохи виріс. Решта придворних сиділи навколо столу у складновираховуваному порядку старшості, та серед них безсумнівно був і Візир, який украй підозріло длубався в своїй порції снуші й варених водоростей. Не вірилося, що хтось із присутніх от‑от помре. 

Морт прокрався вздовж галереї, завернув за ріг і заледве не наштовхнувся на кількох чималих небесних стражів, які саме зібралися біля підглядального отвору в паперовій стіні, передавали один одному цигарку й затягувалися, в характерній для солдатів манері прикриваючи сигарету долонею. 

Він навшпиньки пішов назад до решітки й підслухав таку розмову: 

— О, нехай наречуть мене найнещаснішим зі смертних, мій Вічний Повелителю, бо знайшов я оце в своїх цілком достойних снуші, — жалівся Візир, показуючи щось затиснуте між паличок. 

Придворні нахилилися вперед, щоби розгледіти. Морт також. Він не міг не погодитися з Візиром, бо та штука дійсно була неприємною на вигляд — синювато-зелена і з купою трубчастих мацаків. 

— Тому, хто готував трапезу, винесуть догану, о Благородний Муже Науки, — сказав Імператор. — Хіба є в світі люди з запасними ребрами? 

— О, ні, Чуйний Батьку Свого Народу, я радше вів до того, що це, на мою думку, міхур і селезінка глибоководного в’юна, яку вважають чи не найвишуканішим смаколиком, і то настільки, що куштувати його належить лиш істинним улюбленцям богів, до яких я свою ницу персону віднести не можу аж ніяк. 

І вправним кидком переправив ту штуку в Імператорову тарілку, де вона, трохи потремтівши, прийшла в стан спокою. Хлопчик якийсь час дивився на неї, а тоді підчепив паличкою. 

— Он як, — сказав він, — та хіба не сказано було самим великим філософом Лі Тіном Улесником, що вчений муж є вищим за будь-якого князя чи царя? Пригадую, як ви давали мені прочитати уривок, де про це йшлося, о Вірний і Ненастанний Шукачу Знань. 

Драглиста штукенція витворила дугу в повітрі й присоромлено гепнулася на тарілку Візира. Той підхопив її паличками й приготувався до другої подачі, трохи примружившись. 

— Зазвичай це твердження можна вважати істинним, о Нефритовий Потоку Мудрості, та особисто ваш покірний слуга аж ніяк не може вважатися вищим за Самого Імператора, якого він любить, ніби власного сина, і якого глядів невсипно аж від сумної часини загибелі його батька, тож складає цей смаколик до ваших ніг як скромний дар. 

Усі придворні супроводили пильними поглядами нещасний шмат риб’ячої плоті в його третьому польоті через стіл, та Імператор, хвацько махнувши віялом, відбив подачу й так повернув невідому штукенцію у Візирову тарілку. Та льопнулася з такою силою, що варені водорості бризнули навсібіч. 

 — Та вже з’їжте хтось те нещастя, — вигукнув Морт, якого ніхто не міг чути. — Я поспішаю! 

— Ви найвідданіший зі слуг моїх, о Мудрий і Справді Єдиний Супутнику Моїх Покійних Батька й Дідуся в Їхніх Останніх Подорожах, а тому я проголошую вас достойним нагороди, що полягає в куштуванні цього рідкісного й вишуканого наїдка. 

Візир невпевнено поштрикав штукенцію паличкою й уважно придивився до посмішки Імператора. Вона була широка і страшна. Він шукав, як би відкараскатися від пригощання. 

— На жаль, здається, що я вже трохи переїв… — почав