Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

безпечні: їх навіть можна було дати погратися малюкові — жодної надприродної сили вони не мали. Проте були й інші — потужні Джерела, що набували особливої сили саме вночі. Непевний промінець ковзав поверхнями склянок — блакитними, жовтими, ліловими, зеленими, вишневими. Він хутко перестрибував від однієї склянки до наступної — й біля жодної з них не затримувався.

Хтось пильно вивчав їхній вміст.

Біля полиць ми побачили незнайомця — убраного в чорне, широкоплечого й вищого за Локвуда на півголови. На ньому був довгий плащ із каптуром, що ховав обличчя. На поясі висіла блискуча рапіра. Він стояв до нас спиною і оглядав маленьку скляночку, яку тримав у руці, обтягнутій чорною рукавичкою. Світло проникало крізь грані скляночки й відбивалося промінням на стелі.

Не знайшовши там того, що треба, він нетерпляче жбурнув склянку на підлогу.

— Може, вип’єте чаю, поки обшукуєте наш будинок? — чемно запропонував Локвуд.

Незнайомець різко обернувся. Локвуд направив свій ліхтарик просто на нього.

Я аж завмерла. Каптур висів на голові незнайомця, як дзьоб. Обличчя ховалося за білою полотняною маскою. Очі потонули в чорних дірках. Інша дірка, нерівна, позначала рот. Більше нічого не було видно.

Світло ліхтарика засліпило грабіжника. Він підняв руку, затуляючи очі.

— От і гаразд. Руки вгору, — наказав Локвуд.

Рука опустилася й потяглася до рапіри на поясі.

— Троє проти одного, — нагадав Локвуд.

Рипнуло залізо. Грабіжник витяг рапіру.

— Що ж, хай буде так. — Локвуд підняв свій клинок і тихо ступив уперед.

Наш план «С» передбачав оточення супротивника зусібіч. Ми звичайно робили так із потужними Другими Типами, проте цей план незгірше діяв і проти будь-якого іншого ворога. Я зайшла зліва, Джордж — справа, Локвуд був посередині. Наші рапіри були напоготові. Ми рушили вперед, замикаючи грабіжника в колі.

Принаймні нам так здавалося. Незнайомця в білій масці це нітрохи не схвилювало. Він підняв ліву руку, вхопив з полиці склянку, що світилася блакитним світлом, і щосили жбурнув її Джорджеві під ноги. Склянка розбилась, і звідти випала кістка, що була колись чиїмось пальцем. Світло перетворилось на маленьку хмаринку. З підлоги почала підніматися бліда, перекошена примарна постать, убрана в лахміття. Повернувши голову й піднявши руки, вона рушила до Джорджа.

Що було далі, я не бачила, бо другу склянку грабіжник пожбурив у Локвуда, а третю — в мене. Локвудова склянка покотилась підлогою ціла. Моя розлетілась на друзки — з неї вилетіли жмуток жіночого волосся, шість струменів жовтої плазми й моторошний вереск. Струмені плазми закрутились на підлозі, ринули вгору — і, мов розлючені кобри, рушили в мій бік. Кількома ударами рапіри я розрубала їх на тоненькі стрічки. Частина їх розвіялась; інші сплелися знову й кинулись в атаку.

Брязнули клинки — Локвуд підскочив до грабіжника. Їхні рапіри схрестились. Джордж тим часом відбивав замашні удари привида. Ось він позадкував, і в повітря знялася хвиля залізних стружок.

Мій Гість виявився кволий і вразливий. Покінчити з ним було легко. Я намацала на своєму поясі торбинку зі стружками — і рвучко розсипала залізо. Вибухнув сніп іскор. Потік плазми меншав і слабшав, аж поки перетворився на калюжку окропу.

Позаду мене досі бряжчала зброя: Локвуд із грабіжником пересунулися в середину кімнати, обмінюючись влучними ударами. Чоловік у масці був спритний, його атаки — точні й потужні, та Локвуд легко відбивав їх. Він кружляв, наче в танці; його порухи були блискавичні й витончені, до того ж він міцно тримався на ногах. Рука з рапірою плавно оберталася, клинок пурхав у повітрі, наче бабка.

Джорджеві тим часом уже набрид його герць. Трохи відступивши, він зірвав з пояса соляну бомбу й пожбурив у привида: той спалахнув і розлетівся на мерехтливі сині цяточки. Вибух на мить відвернув увагу Локвуда: грабіжник у масці негайно ткнув рапірою йому в обличчя. Якби Локвуд не відвернувся, він дістав би серйозну рану: клинок свиснув біля самісінької його щоки. Розлючений Локвуд ринув уперед, наставивши свою рапіру на ворога: той скрикнув і вхопився за стан. Відчайдушними ударами йому вдалося відштовхнути Локвуда назад і промайнути повз нього навтікача. Джордж спробував перейняти грабіжника, та незнайомець зацідив йому по щоці кулаком у рукавичці — і наш приятель зі стогоном повалився на стіну.

Переслідуваний Локвудом грабіжник помчав до кручених сходів. Я перескочила через наполовину згаслі стрічки жовтої плазми і приєдналася до гонитви, сліпо машучи в повітрі рапірою. Незнайомець помчав зовсім в іншому напрямку від сходів — і пробіг крізь арку до сусідньої кімнати. На якусь мить його силует з’явився на тлі вікна, крізь яке проникало непевне світло. Я зрозуміла, що він збирається робити.

— Мерщій! — вигукнула я. — Зараз він...

Локвуд теж побачив небезпеку. Біжучи, він зняв з пояса каністру з Вогнем.

Грабіжник рвучко підскочив до мого стола, стрибнув на нього й затулив обличчя руками. Тоді згорбився й кинувся у вікно, знявши цілий вихор скляних друзок.

Локвуд вилаявся —і жбурнув навздогін грабіжникові Вогонь. Каністра потрапила прямісінько в розбите вікно — і вилетіла в двір. Ми почули, як вона вдарилась об камінь. Сріблясто-білий вибух спалахнув серед нічної темряви: його світло проникло крізь уламки шибки в кімнату. Вогненна хвиля прогуркотіла столом, зачепивши склянку з привидом: той скривився й вибалушив очі. Скляні друзки на підлозі заблищали, мов колота крига.

Локвуд з рапірою в руці вискочив на стіл, та я кинулася до нього, щоб зупинити. Було вже запізно. Надворі, біля підвалу, дрібні білі іскри мерехтіли на розбитих горщиках для квітів і вигравали, наче гірлянди на різдвяній ялинці. Дим курився вулицею: у припаркованих поряд автомобілів увімкнулася сигналізація. Та все це було марно — грабіжник утік. Парадні двері тихенько гойдались на завісах.

Локвуд зіскочив назад на підлогу. Ззаду до нас шкутильгав Джордж, тримаючись за щелепу: з його нижньої губи цебеніла кров. Я з бадьорою усмішкою поглянула на нього; Локвуд поплескав його по плечу.

— Це було просто чудово, — буркнув Джордж. — Скільки в нас гостей останнім часом!

Тільки зараз мені нарешті полегшало. Мої ноги підкосились, і я сперлась об письмовий стіл. Відтоді, як розпочався цей бій, я вперше відчула біль і напруження, що давно покинули нас після тієї невдачі на Шин-Роуд. Те саме, напевно, відчував і Локвуд. Лише за другим чи третім разом йому вдалося почепити рапіру до пояса.

— Джордж, — покликав він. — Кольє Аннабел Ворд... Ти казав, що поклав його до трофеїв. Перевір, будь ласка, чи там воно?

Джордж