Читати книгу - "Ми — це наш мозок"

медикаментів. Він стверджував, нібито Ісус обрав його і він чув голоси, що доручили йому скоїти це вбивство. Агресивна поведінка цілком може виявитися першим симптомом шизофренії.

У передній частині скроневої ділянки мозку знаходиться мигдалеподібна залоза, або амигдала (рис. 23), завбільшки із мигдалевий горіх. Коли після розтину взяти до рук м’якенький мозок пацієнта, то на передньому краї скроневої ділянки можна відчути тугіший на дотик вузлик мигдалеподібної залози. Точне розташування і вид стимуляції амигдали є вирішальними для гальмування чи підштовхування агресивної поведінки. Гальмівну дію вражаюче продемонстрував іспанський дослідник Дельґадо (Delgado) на арені, коли змусив розлюченого бика різко загальмувати перед собою, простимулювавши його амигдалу на віддалі електричним струмом. Якщо відключити з обох боків амигдалу, то навіть каналізаційний пацюк стане ручним. У деяких психопатів функція амигдали пошкоджена. Вони не в стані прочитати на обличчі своїх жертв, що ті відчувають, тому не мають жодного співчуття. 1966 року Чарлз Вітмен (Charles Whitman) спершу вбив свою дружину й матір, а потім застрелив в університеті Техасу ще 14 людей, а 31 поранив. У його скроневій ділянці виявили пухлину, яка тиснула на амигдалу. Тож виникає питання, скільки людей із числа тих, що раптом починають жахливу стрілянину в школах та інших місцях в США чи будь-де, страждають на захворювання мозку.

Ульріке Майнгофф (Ulrike Meinhoff) перетворилася із критично мислячої журналістки в співзасновницю Фракції Червоної Армії. Ця терористична група вбила 34 людини. 1976 року в тюремній камері Ульріке Майнгофф вкоротила собі життя. Ще раніше було виявлено, що в цієї терористки була аневризма, випнутість кров’яної судини в слабкому місці, яка внизу мозку тиснула якраз на мигдалеподібну залозу і спричинила стійке пошкодження. До того ж під час операції аневризми нейрохірург ще й пошкодив префронтальний кортекс. Тож вона мала цілих дві причини для агресивної протиправної поведінки.

Інші хвороби мозку, що супроводжуються агресивною поведінкою, — це перепади настрою, межові розлади особистості, розумова відсталість, інсульти, множинний склероз, хвороби Паркінсона і Гантінґтона. Навіть пацієнти з деменцією можуть бути агресивними. 2003 року в Нідерландах одна 81-річна пацієнтка з деменцією вбила свою 80-річну товаришку по кімнаті, яка також мала деменцію. Винну знайшли зовсім безтямною у туалеті. Коли доглядачка привела її до ліжка, то виявила поруч жертву. На щастя, прокуратура не висунула кримінального звинувачення. У таких «цивілізованих» країнах, як США та Японія, пацієнтів із шизофренією, що скоїли вбивство, досі засуджують до смертної кари. Сподіваюся, у Нідерландах до цього не дійде. Але як часто в нас порушують правило МакНотона?

IX.4 Злочин і покарання

Пані Юстиція повинна навчитися у Медицини

працювати з науковими доказами,

спираючись на контрольні дослідження.

Застосування карного кодексу обмежується людьми зі здоровим мозком. Цей принцип має біологічне підґрунтя. Як правило, макаки-резуси карають кожну тварину, яка не дотримується правил групи. Дослідник їхньої поведінки Франс де Вааль показав, що розумово відсталому макаці-резусу з синдромом Дауна було дозволено творити що завгодно, навіть те, чого не можна було іншим. Тож ми можемо карати тільки осіб, які мають здоровий мозок, але Тео Дорелеієрс (Theo Doreleijers) ще 13 років тому першим виявив, що 65 відсотків ув’язнених підлітків страждають на психічні порушення, проте навіть у половини з них ніхто ні разу не поцікавився діагнозом. Чи маємо ми право звинувачувати цих дітей у їхніх вчинках? Злончинці-­педофіли самі в дитинстві зазнали сексуальних домагань. То яка ж їх відповідальність, якщо вони самі пішли тим самим шляхом? Якою мірою підліток у період пубертату відповідальний за той факт, що його мозок раптом заполоняють сексуальні гормони, функціонально змінюючи мало не кожну його ділянку? У пубертатний період підліток повинен навчитися справлятися зі своїм повністю зміненим мозком, та ще й у час, коли ще не дозрів префронтальний кортекс, який стримує імпульсивність і значною мірою керує моральною поведінкою. А якою мірою наркомани відповідальні за своє порушення, яке вони отримали через незначні варіації ДНК чи брак живлення в утробі матері?

Моральне засудження і покарання, які засновані на особистій відповідальності, стоять на глиняних ногах. Наше моральне відчуття сильно залежить від еволюційного розвитку, адже має вирішальні наслідки для виживання групи. Звідси ж походить уявлення, що ми самі відповідальні за свої вчинки, навіть якщо це ілюзія. Всупереч поширеним уявленням той факт, що ми запрограмовані, не є аргументом проти покарання. При ефективному покаранні наступного разу наш мозок підсвідомо розважатиме, варто чи не варто робити щось. Крім того, покарання включає в себе також аспекти, які не мають нічого спільного з проблематикою особистої відповідальності. Від правосуддя суспільство вимагає розплати, до того ж покарання служить для захисту громадськості від злочинця і для залякування інших, хоча існують значні сумніви стосовно ефективності останнього.

Наше знання про нейробіологічні фактори ризику агресивної чи кримінальної поведінки завжди стосуються групи індивідів із певними ознаками. Проте це означає, що в суді ми не можемо з певністю сказати, чи спричинив той чи інший фактор до скоєння злочину певним індивідом. Тому деякі дослідники вважають, що досі при винесенні вироку чи призначенні ув’язнення практичному внеску нейробіологічних відкриттів надавали лише другорядного значення. Професор кримінального права Ібо Бурома (Ybo Buroma) у виданні «NRC Handelsblad» (від 7.11.2007) справедливо зауважив: «Судді, як і лікарі, мають справу з індивідами». А далі він робить зовсім хибний висновок: «Все це чудово, всі ці відкриття, але поки ми не знаємо, що з цим робити в правовому випадку на рівні індивіда, то з цього ніякого толку». І таким висловом відкидає юриспруденцію як науку на рівень медицини 100-річної давнини, коли вона також вірою і правдою лікувала пацієнтів на індивідуальному рівні, але не мала поняття, які наслідки матиме лікування. Медицина свою науку засвоїла. «Evidence-based medicine» (заснована на доказах медицина) завжди базується на наслідках для певної, чітко визначеної групи пацієнтів. Ніколи не знаєш, чи конкретний пацієнт, якому вводять медикамент, потрапить до тих 95 відсотків, які від цього одужають, чи до 5 відсотків, котрим дістануться тяжкі побічні ефекти, від яких дехто, можливо, навіть помре. І все одно цього пацієнта вирішують лікувати цим препаратом на основі результатів, отриманих усією групою. Так само нам слід розглядати фактори, що визначають агресивну криміногенну поведінку певної групи і спосіб, у який ця група реагує на превентивні заходи, різні види покарань і їх ступінь. На основі групових даних, базуючись на ймовірності, ми можемо зробити висновок щодо індивіда. Власне кажучи, нашому судженню про цього конкретного індивіда дещо бракує певності, але ми можемо правильно оцінити групу, до якої він належить. Та, на жаль, до такого рівня пані Юстиції ще далеко. Без правильної контрольної групи вона випробовує щораз нові форми покарання: від суспільно-корисних робіт як заміни покарання — до суворих таборів з перевиховання, ефективність яких залишається під великим знаком питання.

IX.5 Насильство уві сні

У всіх нас, навіть у добрих людях, живе беззаконна

дика тварюка, яка проявляється уві сні.

Приписують Платону (380 р. до н. е.)

Сон зі сновидіннями супроводжується швидкими рухами очей, тому його називають сон REM (rapid eye movement — швидкий рух очей). Його ще називають «парадоксальним сном» через «бадьору ЕЕГ» (електроенцефалограму) у цій фазі сну. 1952 року комбінація такої типової ЕЕГ зі швидкими рухами очей