Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

намагайтесь, — жінка стомлено піднесла долоню до чола, — я не почую нічого нового... Боже мій, ви досі стоїте, Франце? Сідайте...

Вона вказала йому на стілець, що був навпроти її софи.

Франц подякував і, сівши, побачив просто перед собою, за силуетом Анни, вікно. Це нагадало йому про пережитий на вулиці страх, проте зараз, у помешканні, він відчував себе в безпеці.

— Перед тим, як Адама забрали поліцейські, він устиг написати мені вашу адресу, — пояснив Моцарт, — це сталося вночі, а вранці я вирушив шукати вас.

— Як все незвично, — вимовила жінка, — як ви зустрілися з ним?

— Власне... цього я також не можу вам пояснити. Скажу тільки, що обставини були не надто приємними ні для мене, ні для нього.

— Не сумніваюся, Адам вміє їх знаходити, — з гіркотою мовила Анна.

— У тій ситуації лише частина його вини, — поспішив завірити її Франц, — до того ж Адам пояснив мені, що все сталося через його борги...

— О, так! — перебила Анна. — Його борги! Його нескінченні борги... Гляньте на моє помешкання, любий Франце. Чи пасує воно дочці графа Баворовського? Ви добре знаєте, що ні!.. Хоча, Боже милосердний, мені нікого звинувачувати в цьому, крім себе самої. Якби тоді хтось спинив мене... Якби хтось спинив, стримав за руку, коли я, забувши про все на світі, побігла за ним. За Краєвським... Щоправда, не завжди була скрута. З Підкаменя ми вирушили до Катовіце, де Адам отримав посаду вчителя фехтування при офіцерському клубі. Ми навіть могли дозволити собі жити так, як раніше у моїх батьків. І я була щасливою. Звісно, шкодувала, що стосунки з родиною були зіпсовані, але це здавалося необхідною жертвою, аби мати право на власне життя, таке, як хотілося мені, а не батькові...

— Граф і графиня довго розшукували вас, — сказав Франц.

— Так, я знаю. Чутки до мене доходили, — зітхнула Анна. — Я зрештою написала додому листа, в якому просила пробачити мені й дати спокій... Хоча б на деякий час.

— Відповідь отримали?

— Ні, я не зазначила зворотної адреси... Хоч розумію, що це було жорстоко й несправедливо. Зрештою, ні батько, ні матір вже б нічого не вдіяли. Адам став моїм законним чоловіком — ми обвінчалися ще в дорозі, в маленькій капличці на перехресті. Свідками були випадкові перехожі, а священика наш візник знайшов у сільській корчмі. Ледве стоячи на ногах, той повінчав нас, а тоді знову поплентався пиячити. Я не так уявляла свій шлюб, але було байдуже. Коли поруч коханий чоловік, все, про що мріялось раніше, здається смішним і несуттєвим. Нові мрії народжуються поруч із ним. І головна з них — щоб він ніколи не залишив і не розлюбив... Адам був дбайливим чоловіком. А коли в нас народився первісток, то став і чудовим батьком... Все змінилося, мовби в одну мить. Якось він повернувся пізно й добряче напідпитку. Коли я запитала, де він був, коротко пояснив, що засидівся в клубі з офіцерами. Нічого незвичайного в цьому не було, і вже наступного ранку я про це навіть не згадала. Однак відтоді мій чоловік повертався додому все пізніше і все менше тримався на ногах. Врешті я не витримала і сказала, що більше цього не терпітиму, і якщо це не припиниться, то повернуся з сином до Підкаменя. На Адама це, здавалось, подіяло. Майже на тиждень він став таким, як раніше: знову бував багато часу з нами, влаштовував захопливі прогулянки, маленькі сімейні свята... Все ніби налагодилося, але одного дня... Одного дня... Адам, як і перед тим, повертався пізно, а інколи й під ранок, щоразу п’яний, а тепер ще й дратівливий. Вимагав, аби я дала йому спокій та займалася дитиною. Я нагадала йому про свою погрозу, проте він мовби не почув... Проігнорував мої слова. А за кілька днів раптом увірвався в дім і почав вимагати, щоб я з сином збиралася в дорогу. Куди? Навіщо? «У Баварію. Так треба!» — вигукнув спересердя.

Якраз за кілька днів до того я зрозуміла, що вагітна знову. Йому не сказала ні слова, все сподіваючись на слушну мить. Дорога стала для мене мукою. Він здивовано дивився на мене, коли я просила зупинити диліжанс ледь не кожної години, а тоді все збагнув сам. Адам розчулився, обійняв мене й нарешті у всьому зізнався: що знову грає в карти і, не виплативши остаточно старих боргів, набув нові. Від цих його боргів, а точніше, від людей, яким він був винен, ми й тікали.

Спершу оселилися в Інсбруку, де й народився наш другий син, тоді в Нюрнберзі, а тепер ось вже два роки живемо в Мюнхені. Дітей змушені були віддати батькам Адама в Краків, бо до тепер ледве вдавалося зводити кінці з кінцями. Пан і пані Краєвські мене недолюблюють, але погодилися допомогти, прихистивши на якийсь час наших хлопчиків. Боже, як я сумую за ними...

Анна знову розплакалась, але змогла швидко заспокоїтися. Вибачившись, вона вкотре піднесла хустинку до обличчя. У кімнаті знову запанувала гнітюча тиша.

— Ах, я все про себе та й про себе! — з удаваними веселощами в голосі вигукнула раптом жінка. — А як ви, мій друже? Як життя склалося у вас?

Франц по-хлопчачому стенув плечима. Йому подумалось, що розповісти про себе, насправді, нічого, крім хіба свого музичного турне... Погляд його мимоволі зупинився на прочинених дверях до сусіднього покою: там видно було край чорного фортеп’яно...

— Ви ще музикуєте, Анно? — напівсерйозним тоном учителя запитав він у господині.

— Я?.. Іноді. Дуже рідко, — відповіла вона.

— Пам’ятаєте, як ми грали колись у чотири руки?

— Пам’ятаю...

Раптом вона підвелася й, узявши Франца за руку, повела до інструмента. Весело, майже з дитячою пустотливістю, вони разом підняли кришку й оголили чорно-білі клавіші. Вмостившись за ними, обережно взяли перші акорди.

Анна стрепенулася всім тілом, наче музичні звуки торкнулися її оголених нервів. На запиленому, не надто добре налаштованому фортеп’яно, вони з Францом почали грати «Сонату ля-мажор» Скарлатті...

Один-два-три... Ретельно приховані у її свідомості спогади раптом звільняються й вириваються назовні.

Чотири-п’ять-шість... Вона, маленька дівчинка, щодуху біжить через весняний парк у Підкамені до вусатого татуся. Граф Баворовський ще молодий, майже без сивини, легко підхоплює її на руки. Цілує в щічку, а вона заливається сміхом, бо батькові вуса лоскочуть їй личко.

Сім-вісім-дев’ять... Вона доросліша. У зимовій