Читати книгу - "Темні таємниці"

місця Чотар побачив не злість, а смуток, вираз глибокого розчарування. Коли заговорила далі, Вадим чи не вперше відчув: жінка глибоко в душі готується визнати поразку. Не його чи їхню спільну – власну.

– Тебе обдурили. Водили за носа. Як так вийшло?

– Не знаю, – він був щирим. – Не мав жодних підстав не вірити начальнику поліції. Чесно кажучи, збила з пантелику зайва інформація.

– Поясни, – Ольга далі трималася спокійно.

– Спробую, – Вадим підвівся з ліжка, покульгав кімнатою, став схожий на вчителя, який доводить до розуміння школярів складну теорему. – Пошуки Яни привели нас у Богом закинуте Піщане, і ми не помилилися. Там справді знайшли сліди їхнього перебування. Також свідків, котрі бачили обох. Тепер дуже важливо, Олю, – він уперше звернувся до неї так, а ще закортіло взяти легенько за плечі, пригорнути до себе, погладити по голові, мов дитину. – Дуже важливо, – повторив. – Слухай уважно. Ніхто не бачив, або ж ми не знайшли очевидців, здатних підтвердити: Яна і Женя такого-то дня в такий-то час пішли з Піщаного. Можливо, свідки є.

– Мають бути.

– Мови нема, – кивнув Вадим. – Але перед тим, як їхати туди, ми дізналися – у тому селі може бути перевалочна база місцевих контрабандистів. Хтозна. Можливо, Максим чи як його там за паспортом не знав цього напевне. Припустив, аби знайти привід і запрягти мене, втягнути у свої справи. Або взагалі бовкнув навмання.

– Для чого?

– Це ми вже зрозуміли вчора. Ярмолюк не сушив собі голову, за яким дідьком мене понесло в Піщане. Важливо інше: на його території завівся ворог. Таємний агент, хай би як кумедно це зараз не прозвучало. Отже, справжньою метою поліцейського під прикриттям було не виявити місце, де захована партія наркоти, а завербувати мене. Вдалося, бо зіграв на збігові інтересів. Це ж саме використав і Сава Ярмолюк, коли не заперечував, що Яна в нього. А я, – Чотар багатозначно підніс пальця й помахав ним, – повірив у це. Бо, своєю чергою, був щиро переконаний – там, у старому доті, на дверях якого новий замок, справді ховають контрабандний вантаж. З огляду на те, що робиться в Піщаному…

– Нічого там не робиться. Життя нема.

– Про те й мова! Місцеві цілком здатні вписатися в будь-яку таємну історію, включно з переховуванням контрабанди. Я повірив, ти повірила. Хтозна, чому Яна із Женею вешталися там, біля доту. Просто гуляли, роздивлялися, цікава споруда. Але ж ми припустили: вони випадково стривожили Ярмолюка. Потому він наказав нейтралізувати обох. Хтозна, чому Заплаву вбили, ще й таким дивним способом, а Яну далі десь тримають. Повторюся – начальник поліції не заперечував. Відчув, що все те для мене важливо. Тобто, намацав моє слабке місце. Та де, я сам йому на ахіллесову п’яту вказав! І повірив у те, в що я… Тобто, ми хотіли вірити. Забув ментівські штучки. А сам же таким колись був.

Ольга потягнулася по нову цигарку. Покрутила в пальцях, передумала, поклала на стіл. Сплела руки на грудях, повела плечима, мовби змерзла.

– З батьком… Назаром… Як вийшло?

– Спонтанно, Олю. Треба було торгуватися з Ярмолюком. Що міг запропонувати в обмін на Яну? Тільки безпечний прохід вантажу через кордон. Назар якийсь час працював у тутешньому лісництві. Він узагалі звідси родом. Та й потім, уже коли перебрався до Луцька, частенько тут бував. Рибалка, полювання, таке все. Друзів водив, приятелів, навіть різне партійне начальство на вихідні, розважитися. Словом, знає в окрузі такі стежки – аборигени дивуються. І потім, я ж тоді, у лісі, одразу вирахував, хто нас підставив. На того опера покладатися нема смислу. Мій телефон Ярмолюк напевне прослуховував. У нього всі можливості є, вночі пересвідчився. Ось чому викликав батька з твого телефона.

– Він отак одразу погодився?

– Колись розкажу багато цікавого про Назара Чотаря, – посміхнувся Вадим. – Єдине, наша машина далі на приколі. Це «жигулі» його кума. Найперше мені треба було зустрітися з Максимом без свідків. Дочекався, поки старий примчить сюди, візьме готельний номер. Потім туди пішов здивований опер, зустрів мене, дістав по морді. А далі зрозумів: не має виходу, як форсувати операцію. Мені лишалося грамотно все розіграти, а Назарові – виконати роль провідника. Такого собі Івана Сусаніна, який завів ворога в пастку, хоч обіцяв провести безпечною дорогою. Усе інше забезпечила поліція. Благо відстані тут невеликі, Максимові дивом удалося переконати керівництво діяти, зараз рапортують усюди про грандіозний успіх. Як же, перекрили міжнародний канал контрабанди наркотиків, злапали всіх, включно з начальником місцевої поліції. Гарна новина для преси й телебачення.

– І погана для мене.

– Згоден.

Ольга все ж таки взяла цигарку, прикурила, нервово затягнулася. Рука ледь помітно тремтіла.

– Ти можеш після всього переконати поліцію, аби Яну почали шукати офіційно?

– Навряд, – Чотарю не хотілося вже давати порожніх надій.

– Чому? Сава Ярмолюк хотів укласти з тобою угоду, видати мою доньку.

– Хіба забула – він блефував. Поняття не має, де вона. Ніколи в очі не бачив. Поліцейське керівництво на таке не поведеться. Це не привід відкривати справу ані в Луцьку, ані в Києві.

– Отже, зникнення Яни – далі моя особиста справа?

– Наша.

– До чого тут ти?

– Тепер знайти твою доньку – справа моєї честі. Дозволив себе обдурити. Більше такого не буде.

– І що, є ідеї?

– Поки нема.

– Як же збираєшся діяти далі? Навмання?

Ольга випустила білий струмінь у його бік.

Чотар зрозумів її ставлення.

– Дуже перепрошую, пані Барво. Може, раптом у вас є певний план?

– Ти знущаєшся зараз?

– Жодним чином, – заперечив Вадим. – Чудово розумію тебе й твої почуття. Проте варто почати з того місця, на якому зупинилися. Контрабандисти – хибний слід. Але залишається село Піщане. Ми досі не знаємо, за яким дідьком Яну і Євгена понесло в ту задницю цивілізації. Навряд проста цікавість.

– Чому?

– Хіба не переконалася вчора? Ольго, про те село просто так не дізнаєшся! Туди треба мандрувати спеціально, із певною метою. Знатимемо її – просунемося вперед. Ну, і те, що вже казав: треба знайти людей, котрі бачили, як твоя донька з другом залишали Піщане.

– Як не знайдемо?

– Отже, вони з села нікуди не пішли, – зараз Чотар говорив упевнено. – Шукати їх треба там. Або в тих краях. Мені здається, довкола ще багато чого приховано.

– А не здається, що все це – чергова задачка, підігнана під готову неправильну відповідь?

– Повернуся – перевіримо.

Рука з цигаркою завмерла біля рота.

– Повернешся? Звідки?

– Треба змотатися