Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

ЦРУ. Київський план на кінець 1960 року передбачав «заходи з використанням т. зв. “документа Бандери”»[188].

У січні 1961 року редакції двох еміграційних газет у Західній Німеччині отримали від канадського аноніма копію листа, нібито написаного Бандерою знайомому у Сполучені Штати. У листі йшлося, що в українського визвольного руху немає постійних союзників у боротьбі, не є таким союзником і уряд Сполучених Штатів. Тому, щоб фінансувати визвольну боротьбу в Україні, цілком допустимо для членів організації вести шпіонаж у США і продавати дані СРСР. Бандера нібито просив адресата знайти людей, які можуть дістати секретну інформацію і зв’язати їх із Ярославом Стецьком, другою людиною в ЗЧ ОУН. Адресант цього листа просив у редакції заплатити йому 200–300 марок і дав реквізити банківського рахунка в Канаді. Він повідомив, що у нього є й інша цікава інформація.

Ясна річ, йшлося не про гроші. КДБ хотіло, щоб лист було оприлюднено, і тому надіслав його опонентам і ворогам Бандери. Одну копію отримали в редакції «Українського самостійника», газети покійного Ребета, а інший прийшов у газету «Посев», видання Народно-трудового союзу російських солідаристів у Франкфурті. Обидва видання нічого не заплатили і листа не надрукували, а Микола Лебедь у Нью-Йорку надав ЦРУ зразок почерку Бандери для графологічної експертизи – анонімний лист було надруковано на машинці, але кілька фраз і підпис зроблено від руки. Експерти ЦРУ з’ясували, що писав не Бандера.

Деймон і його київські колеги недовго були розчаровані невдачею – перша спроба опублікувати лист і посіяти недовіру між ЦРУ та бандерівцями не вдалася. Цей самий лист невдовзі розіслали по інших адресах у Канаді. Адресант просив 2000 доларів за решту документів Бандери, якими він нібито володіє. Гроші слід було покласти під камінь в оттавському передмісті Рокліф – схованку, очевидно, підготували чекісти, що працювали в канадській столиці під прикриттям радянського посольства. ЦРУ звернулося до канадців, щоб ідентифікувати власника банківського рахунка і провести розслідування цієї справи[189].

У червні 1961-го, коли цеерушники все ще з’ясовували, справжній це лист чи ні і хто за ним стоїть, полковник Деймон отримав службовий подарунок – дорогий годинник із гравіруванням. Згідно з матеріалами його особової справи, подарунком його відзначили «за проведення активних заходів проти українських націоналістів за кордоном». Провал Червоного лишився в минулому. Начальство було задоволено тим, як використовують вбивство Бандери[190].

21. Ходіння по колу

Другого травня 1960 року начальник мюнхенської бази ЦРУ відправив у Вашингтон довгоочікуваний звіт про розслідування смерті Бандери. Його підготував отець Майкл (Михайло) Коржан, головний агент ЦРУ по роботі з українською еміграцією в Європі у 1947–1961 роках. Він приїхав до Мюнхена з Парижа на запрошення не тільки ЦРУ, а й свого колишнього учня в мистецтві шпіонажу, а тепер начальника служби безпеки ОУН Івана Кашуби.

В ієрархії служби безпеки о. Коржан посідав виняткове місце. Під наглядом Коржана ще в 40-ві роки робив перші кроки в контррозвідці Мирон Матвієйко. На допитах у КДБ він характеризував свого колишнього начальника як «дуже досвідченого агента». Коржан користувався повагою і довірою обох націоналістичних фракцій. Він вступив до ОУН дуже давно, після розколу організації на мельниківців і бандерівців став на бік Бандери, але в боротьбі Бандери з Лебедем не підтримав жодної сторони. Багато хто вважав, що він більше симпатизує опозиції, ніж бандерівцям. Водночас ходили чутки, що Коржан настільки близький з Іваном Кашубою, що той дає йому на перегляд свої звіти, призначені проводу ОУН[191].

У Мюнхені Кашуба запропонував до послуг о. Коржана всіх своїх людей. Він знав, що Коржан має широкі зв’язки у світі розвідки і, можливо, працює на ЦРУ. Будь-які висновки Коржана у справі загибелі Бандери стали б відомі американцям, які з підозрою ставилися до мотивів і дій Кашуби. Справді Коржан приїхав у Мюнхен із дорученням ЦРУ провести розслідування й підготувати звіт. Бувши головною людиною ЦРУ по зв’язках з українськими націоналістами, Коржан збирав про них інформацію, розвідувальні дані про СРСР і перешкоджав інфільтрації чекістів в емігрантські організації й церковні кола. Він мав свій бюджет і багато «навідників», які виявляли потенційних інформаторів серед українських емігрантів, які їздили в СРСР або мали там родичів. Кількість кодових імен, якими ЦРУ позначало о. Коржана, вражає, і з цього можна зробити висновок про його роль в операціях управління: Capelin 1, Aecapelin 1, Aebath 1, Petroclus. В організації Гелена він числився як V 9460.9 and V-13611[192].

Михайло Коржан був священиком, що досить несподівано для спецслужб українських націоналістів. Багато провідників ОУН походили зі священицьких родин, але мало хто сам вибирав у житті церковну дорогу – найчастіше так траплялося тоді, коли родина не могла дати дітям іншої освіти, крім теологічної. Польська влада не пускала на адміністративні посади українців з вищою освітою, тому семінарія лишалася одним з небагатьох способів здобути освіту, а потім і роботу. Серед випускників львівської греко-католицької семінарії, яким світська діяльність пасувала б на-багато краще, був, наприклад, священик Іван Гриньох, наближений до Миколи Лебедя. Та на відміну від Коржана, який перейшов у незалежну від Москви Українську автокефальну православну церкву, Гриньох лишився вірний греко-католицькій церкві.

Саме через роботу в ОУН Михайло Коржан вибрав автокефалів. Він вступив до організації 1930-го, маючи вісімнадцять років. Через п’ять років, коли поляки заарештували групу Бандери за вбивство Пєрацького, а потім ув’язнили наступне покоління лідерів організації, Коржан піднявся в ієрархії ОУН і взявся за роботу, яка рано чи пізно мала закінчитися тюрмою. На початку 1935 року він стояв близько до Лева Ребета і опікувався спочатку пропагандою, а потім організаційними справами. Ще одним членом оунівського проводу була тоді Дарія Ціцик, у майбутньому Дарія Ребет. Невдовзі Коржaн почав працювати над втіленням давньої мети ОУН – поширити діяльність організації на сусідню Волинь, традиційно православний край.

У міжвоєнний період Галичина з Волинню перебували у складі польської держави, але довоєнна історія цих земель, релігійна ідентичність і рівень націоналістичної мобілізації населення суттєво відрізнялися. До Першої світової Галичина належала Австро-Угорщині, а більшість українців ходили в греко-католицьку церкву. За Габсбургів почалося політичне й культурне пробудження галицьких українців. Волинь натомість була у складі Російської імперії, більшість населення становили православні, а національне відродження збіглося з буремними подіями революції 1917 року і ще буремнішою громадянською війною. Польська влада по-різному ставилася до цих двох регіонів. Поляки вважали Галичину колискою українського націоналізму й намагалися убезпечити Волинь від галицького впливу. З цією метою вони заохочували переселення поляків на Волинь та встановили внутрішній кордон між регіонами, що ускладнювало галицьким організаціям діяльність на