Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

Раді України не підтримає таких рішучих заходів, Чорновіл заявив, що він і фракція Руху голосуватимуть за ті мінімальні рішення, які запропоновані, аби лише розпочався процес введення Криму в конституційне поле держави.

Результатом роботи пленарного засідання Верховної Ради України 17 березня 1995 року стали ухвали про скасування кримської Конституції, ліквідацію нелегітимної посади президента Криму, відміна закону про розмежування повноважень між органами влади центру й автономії та ухвалення нового Закону «Про Автономну Республіку Крим». В останньому йшлося про суттєве скорочення повноважень кримської влади, затвердження кримської Конституції Верховною Радою України тощо.

Хоча частина кримчан і негативно сприйняла рішення Верховної Ради України, актів громадянської непокори не спостерігалося[398]. Натомість Верховна Рада Криму відправила у відставку уряд Анатолія Франчука. Дізнавшись про звільнення кримського прем’єра, В’ячеслав Чорновіл закликав депутатів українського парламенту адекватно відповісти на заяви кримських високопосадовців про невизнання рішень законодавчого органу України і продовжувати «спокійно вводити Крим у наше конституційне правове поле»[399]. Верховна Рада України невдовзі розглянула питання про ситуацію на півострові і звернулася до Президента України з проханням урегулювати повноваження автономії. 31 березня 1995 року Леонід Кучма своїм указом позбавив Верховну Раду Криму повноважень формувати уряд півострова та повернув у крісло прем’єр-міністра кримського уряду Анатолія Франчука. На початку липня 1995 року проукраїнськи налаштовані депутати кримського парламенту відправили у відставку голову Верховної Ради Криму. Заступником голови парламенту обрали керівника кримськотатарської фракції «Курултай» Рефата Чубарова. У серпні 1995 року Леонід Кучма зробив певні поступки автономії, дозволивши Верховній Раді Криму призначати та звільняти керівника кримського уряду за погодженням із Президентом та Кабінетом Міністрів України, однак позбавив місцеві ради виконавчих функцій, створивши державні адміністрації. Крім того, посилилася роль представника Президента в Криму, який координував роботу правоохоронних органів і контролював дотримання місцевими органами влади Конституції та законів України.

Реалізовані заходи забезпечили встановлення контролю української центральної влади над кримськими органами. Проросійські сили зазнали поразки – їм не вдалося впоратися з управлінням автономією, оскільки вони покладалися переважно на підтримку з-за кордону.

В середині липня 1995 року В’ячеслав Чорновіл зауважував зовсім іншу політичну ситуацію в Криму порівняно з тією, що була на початку року. Окресливши позитивні зрушення, він, однак, зазначив, що найкращим розв’язанням проблеми було б узагалі ліквідувати кримську автономію в існуючому вигляді, коли не враховувалися інтереси корінної нації – кримських татар[400].

Констатуючи настання в Криму переломного моменту в розвитку подій, В’ячеслав Чорновіл все ж передбачав можливість повторення сепаратистського катаклізму. На його переконання, загроза нависатиме над Кримом доти, доки український контент не домінуватиме в інформаційному просторі півострова. Зважаючи на майже повну відсутність у Криму української преси, радіо, телебачення, загроза була очевидною. В автономії діяла одна-єдина українська газета «Кримська світлиця», яку начебто підтримувала держава. Насправді редакція була забезпечена лише на третину, постійно зазнавала утисків із боку сепаратистськи налаштованих посадовців, які зривали вихід газети. Тож В’ячеслав Чорновіл, звертаючись до керівників держави, писав: «Невже наші уряд, Президент, ціла держава не спроможні підтримати українську пресу в Криму?! Варто побачити, як у закутку маленької кімнати займає півстола українська редакція кримського радіо й телебачення!»[401] Його дивувала безвідповідальність влади, небажання чи нездатність розбудувати перспективний план інтеграції Криму та інших русифікованих південно-східних українських територій у загальнодержавний політичний, економічний та соціокультурний організм. Адже вся Україна на початку 1990-х років могла спостерігати, як в умовах стерильного інформаційного простору антиукраїнська пропаганда (зовнішня – з боку Росії і внутрішня – зусиллями сепаратистських сил) здатна буквально одурманити людей.

На початку 1996 року В’ячеслав Чорновіл відзначав спокійну атмосферу в Криму, мешканці якого поступово байдужіли до сепаратистських інсинуацій місцевих політиків, розгледівши за ними економічні інтереси мафіозних кланів. «Народ наш виявив здоровий інстинкт самозбереження, – говорив голова Руху, – не піддавшись навіть в економічній скруті на провокаційні заклики лівих і шовіністів». Тому В’ячеслав Чорновіл з оптимізмом писав: «В таких нелегких умовах ідеї державності й соборності, плекані на Заході України й у столиці, розлилися по всій державі. На наших очах із різноликого населення України народжується єдина соборна українська нація»[402].

Під час ухвалення Конституції України відбулася чергова спроба нагнітання політичної ситуації на півострові. Здійснювалося це з метою впливу на Президента і Верховну Раду України, щоб добитися широких прав для кримської автономії. Ці імпульси, за словами В’ячеслава Чорновола, йшли від кримських сепаратистів і їхніх київських покровителів з «комуністів і безпартійних», російських спецслужб та проросійського лобі в київських верхах. Вони прагнули «законсервувати сьогоднішню протиприродну ситуацію – територіальну автономію на базі переселеного в Крим після Другої світової війни російського населення (а не корінного кримськотатарського народу), статус республіки з власною конституцією, що в умовах унітарної держави є цілковитим нонсенсом»[403].

Після оприлюднення в лютому 1996 року розробленого Конституційною робочою групою проекту Конституції України, який замість формулювання «Автономна Республіка Крим» містив «Автономія Крим» і в якому «Конституцію Криму» пропонувалося замінити на «Статут Криму», парламент півострова ухвалив постанову про можливість самостійного ухвалення Конституції Криму на загальнокримському референдумі. Під тиском лівих і проросійських сил з проекту Конституції України, розробленого Конституційною комісією, зникло поняття «Автономія Крим», натомість з’явилося «Автономна республіка». Разом із тим права корінного кримськотатарського народу в проекті ігнорувалися. Тривалими і наполегливими були спроби вписати в Конституцію України право автономії на власну конституцію.

В’ячеслав Чорновіл добре усвідомлював можливість здійснення чергових спроб дестабілізувати ситуацію на півострові, але не перебільшував загрози. По-перше, сепаратисти мали далеко не такий вплив, як на початку 1995 року, а по-друге, Росія втягнулася у війну в Чечні і для неї кримське питання не було першочерговим. Тому В’ячеслав Чорновіл разом із депутатами, які представляли націонал-демократичні й центристські партії, послідовно відстоював ідею прописати обмеження прав кримської територіальної автономії в Конституції України. Під час голосування положень Основного Закону України в «Конституційну ніч» проти 28 червня 1996 року голові Верховної Ради України Олександру Морозу за підтримки лівих все ж таки вдалося протягнути широкі права кримської автономії. В’ячеслав Чорновіл згодом написав: «…Доводиться визнати, що ми програли в Конституції питання статусу Криму»[404]. На жаль, не вдалося скористатися і можливістю виправити історичну помилку Леоніда Кравчука й попереднього парламенту, що подарували Україні цю «державу в державі» для переселенців. «З подачі О. Мороза ця міна сповільненої дії тепер закладена й під наше майбутнє»[405]. Не можна не погодитися з міркуваннями В’ячеслава Чорновола, який вбачав загрозу в кримській територіальній автономії і змальовував усі ризики, які вона несла Українській державі. Більшість депутатів парламенту не усвідомили сприятливої внутрішньої і зовнішньої ситуації, яка дозволила б їм без суттєвих загострень усунути штучно створену кримську проблему.

Результативнішими виявилися зусилля В’ячеслава Чорновола та його партії у відстоюванні інших надважливих положень Конституції. Істотним, на його думку, було те, що вдалося відобразити в Основному Законі концепцію побудови національної («європейської»)