Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

що воно більш притаманне середньоазіатсько-сарматському середовищу[394]. Таким чином, ім'я Сайтафарн означає «сила» або «талан саїв», а самі саї — це «царські» сармати. Проте слід відзначити, що на межі III—II ст. до н. е. в Нижньому Побужжі невідома жодна сарматська пам'ятка. Це дає підстави вважати, що саї Сайтафарна мали бути мешканцями Подоння або Прикубання, де добре репрезентовані синхронні декрету пам'ятки. Базуючись на кочівках Дону або Кубані, сармати цілком мали змогу робити наїзди на причорноморські античні міста та сільські поселення. Відомо з етнографічних паралелей, що кіннотники-кочовики всіх часів та регіонів мали у поході двох, а частіше трьох, коней (щодо сарматів це підтверджують дані Аппіана та Амміана Марцеліна). Коні аборигенних степових порід, подібні до сарматських (казахська, монгольська, алтайська, адаєвська), долають за день 50—70 км. У такому разі відстань від степів Нижнього Дону або Кубані до Ольвії (близько 1000 км) сармати могли подолати (навіть з урахуванням необхідних днівок) щонайдовше за два тижні. В останні роки у межиріччі Дніпра та Дунаю виявлено цікаву групу пам'яток кочовиків, які можуть бути датовані якраз часом, близьким до часу декрету на честь Протогена[395]. Це знахідки в насипах курганів або в природних підвищеннях «скарбів» із сталим складом речей: казани або сітули, шоломи, кінське спорядження з коштовних металів, зброя. Деякі типи їх мають характерні етнографічні ознаки кубанських сарматів тих часів (котли, вудила з хрестоподібними псаліями, залізні втульчасті вістря стріл), що трапляються тільки тут. Не виключено, що саме ці своєрідні пам’ятки залишено саями часів декрету на честь Протогена.

Ще одне з найраніших джерел, що стосується перебування сарматів на території сучасної України, — це легенда про сарматську царицю Амагу, переказана автором І ст. н. е. Полієном. Вважається, що в основі її лежать цілком реальні історичні події межі III— II ст. до н. е.[396]. Амага, чоловік якої цар Медоссак пиячив та кинув державні справи, «сама розставляла в своїй країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам (курсив наш. — Авт.), яких ображали». Скіфське військо обложило Херсонес. Херсонесити звернулись по допомогу до Амаги. Тоді вона, відібравши 120 найкращих воїнів, «дала кожному по троє коней у похід» й, подолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала поразки скіфам, «убила царя та тих родичів і друзів, що були з ним, країну віддала херсонеситам, а царську владу доручила синові вбитого, наказавши йому володарювати справедливо». Де ж розміщувалася ставка Амаги? Виходячи з відстані (стадій Полієна дорівнював 155—160 м)[397], можна припустити, що це були степи за Перекопом, про що побічно свідчить і термін «сусіди». Й хоч Амага є персонажем легенди, проте свідчення Полієна, як зазначено вище, відбивають етнічні та політичні реалії межі III—II ст. до н. е.

Одне з сарматських племен — роксолани — брало участь у подіях зимової кампанії 110 р. до н. е., коли під мурами Херсонеса понтійського регіментареві Діофанту протистояли, крім скіфів Палака, 50 тис. роксоланів на чолі з Тасієм. Щодо даних Страбона про чисельність роксоланів, то вони, безумовно, перебільшені, але реальність цих подій підтверджує знайдений в Херсонесі декрет на честь його рятівника Діофанта, де теж згадуються роксолани (в декреті — ревксінали). Роксоланів Тасія звичайно локалізують у присиваському степу, де в останні роки відкрито значну кількість поховань II—І ст. до н. е., що являють компактну за типологією та хронологією групу. Її можна ототожнювати з роксоланами[398], що просунулись, мабуть, з Нижнього Дону[399].

Ранньосарматські пам’ятки на території сучасної України уможливлюють, таким чином, висновок щодо характеру початкового просування сарматів у колишню Скіфію. Поховання — впускні та розкидані по степу без будь-якої системи, більшість з них — могили воїнів. Усе це свідчить про те, що початкове просування сарматів у північнопонтійські степи було наїздами військових загонів. Брак аж до І ст. н. е. компактних могильників з основними похованнями вказує на те, що прийшлі сюди сармати перебували на першій стадії кочування, властивій етапу освоєння номадами нової території, коли все населення безперервно пересувається слідом за чередами, не маючи стаціонарних поселень або зимівників.

У І ст. до н. е. кочівки північнопричорноморських сарматів охопили територію від басейнів річок Орелі та Самари на півночі до Сиваша на півдні. В цей час у Циркумпонтійському регіоні почалися грандіозні політичні події — Мітридатові війни. Цар Понту Мітридат VI Євпатор плекав мрію створити царство, яке б протистояло могутньому Римові. 89 р. до н. е. почалася перша Мітридатова війна проти Риму. В ній як союзники Понту брали участь й причорноморські сармати. Аппіан серед військ Архелая, полководця Мітридата в 86 р. до н. е., називає «скіфів». Імовірно, тут йдеться не тільки про пізньоскіфські племена, а передусім про сарматські (античні автори римського часу часто-густо ототожнювали тих та інших). Адже, як висловився Сулла 85 р. до н. е. в промові проти Мітридата, «...ти уклав союз зі скіфами й савроматами».

Рис. 37. Північне Причорномор’я у II—І ст. до н. е.

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньоскіфська культура; 3 — поховання сарматської культури; 4 — античні міста; 5 — походи сарматів.

Щоправда, Сулла міг мати на увазі не лише причорноморських сарматів, а й аорсів Подоння або сіраків Прикубання. Проте участь причорноморських сарматів у третій Мітридатовій війні (74—63 рр. до н. е.) документально засвідчено Аппіаном: «приєднались (до Мітридата. — Авт.) з савроматів т. зв. царські язиги...» й далі: «...бились же разом з ним царі... скіфів, що живуть навколо Понту, біля Меотійського озера...» [App. Mithr., 67, 2]. Оскільки в цей час «навколо Понту та біля Меотійського озера» скіфи вже не жили, то, найвірогідніше, Аппіан має на увазі північнопричорноморських сарматів.

63 р. до н. е. поразкою понтійських військ та самогубством Мітридата VI закінчилися Мітридатові війни. Їхній кінець навряд чи відбився на долі сарматів Північного Причорномор'я. В усякому разі, археологічних слідів будь-якого занепаду сарматської культури на території сучасної України немає.

Перепоною, що стримувала просування сарматів на захід, за Дніпро, було сильне гетське об'єднання Буребісти. Близько середини І ст. до н. е. він пройшов вогнем і мечем усе північно-західне узбережжя Понту, можливо, здобув і зруйнував Ольвію. Ймовірно, саме до цього часу відносяться дані карти Марка Віпсанія Агріппи, де по Дніпру (або трохи західніше від нього?) проходить кордон між Дакією та Сарматією. Ці два об'єднання могли межувати за часів Буребісти — ані раніше, ані пізніше Дакія не простягалася так далеко на схід