Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

серед ельфів нічого не виглядає так, як вона звикла сприймати, Цірі відчула легкий шок. Увесь час, коли йшлося про короля, невідомо чому мала вона перед очима Ервилла з Вердену, чиєю невісткою колись мало не стала. Думаючи про короля, бачила неповороткого через пласти жиру товстуна, що відгонив би цибулею та пивом, товстуна з червоним носом і такими самими червоними очима, що споглядали з-над неохайної бороди. Товстуна, що тримає берло й державу опухлими, пістрявими від коричневих плямок долонями.

А біля балюстради тераси сидів зовсім інший король.

Був він дуже худим, і було помітно, що він дуже високий. Волосся мав попелясте, наче її власне, прострілене сивими пасмами, довге, таке, що спадало на плечі й спину. Одягнений був у чорний оксамитовий кубрак. На ногах мав типово ельфійські чоботи з численними пряжками по всій довжині халяв. Долоні його були вузькими, білими, із довгими пальцями.

Зайнятий був надуванням мильних бульбашок. Тримав мисочку з милом і соломинку, у яку раз у раз дмухав, а бульбашки, переливаючись райдужно, злітали вниз, до річки.

Вона тихенько відкашлялася.

Король Вільх повернув голову. Цірі не зуміла стримати зітхання. Очі його були несамовиті. Світлі, наче розплавлений свинець, бездонні. І сповнені неймовірного смутку.

— Ластівка, — сказав він. — Сіреаель. Дякую, що ти захотіла прийти.

Вона знову сковтнула слину, зовсім не відаючи, що сказати. Оберон Муйркетах приставив соломинку до вуст і послав у простори чергову мильну бульбашку.

Щоб опанувати тремтіння рук, вона сплела їх, клацнула пальцями. Потім нервово торкнулася волосся. Ельф, здається, присвячував увагу винятково бульбашкам.

— Ти нервуєшся?

— Ні, — збрехала вона нахабно. — Не нервуюся.

— Кудись поспішаєш?

— Ще й як.

Вона, певно, вклала в голос надто багато розв’язності, відчувала, що балансує на межі ґречності. Утім, ельф уваги на те не звернув. Створив на кінчику соломинки величезну бульбашку, погойдуванням надав їй форми огірка. Деякий час дивився на витвір своїх рук.

— Чи не буду я надто нав’язливим, якщо запитаю, куди ти так поспішаєш?

— Додому! — пирхнула вона, але відразу виправилася, додавши спокійним тоном: — До мого світу.

— Куди?

— До мого світу!

— Ах. Вибач. Я заприсягся б, що ти сказала «до мого привіту». І дуже здивувався, як розумієш. Ти говориш нашою мовою дуже непогано, але над вимовою й акцентом треба ще попрацювати.

— Чи то важливо, який там у мене акцент? Я ж тобі потрібна не для розмов.

— Ніщо не має перешкоджати прагненню досконалості.

На кінці соломинки надулася наступна бульбашка, відірвалася, полетіла, луснула, зіткнувшись із гілкою верби. Цірі зітхнула.

— Значить, тобі треба до твого світу, — промовив за хвилину король Оберон Муйркетах. — До твого! І справді, ви, люди, не грішите надмірною скромністю.

Він покрутив соломинкою в мисочці, недбалим, здавалося б, подмухом оточив себе роєм райдужних бульбашок.

— Людино, — сказав, — твій волохатий предок по мечу з’явився на світі набагато пізніше від курки. Але я ніколи не чув, щоб якась там курка виставляла претензії щодо світу… Чом ти крутишся й тупцюєш на місці, наче мавпочка? Те, що я кажу, мало б тебе цікавити. Усе ж то історія. Ах, дозволь здогадатися: тобі до тієї історії нема справи, вона тебе нудить.

Велика переливчаста бульбашка полетіла в бік річки. Цірі мовчала, кусаючи губи.

— Твій волохатий предок, — продовжив ельф, мішаючи соломинкою розчин у мисочці, — швидко навчився, як використовувати відставлений палець і початковий інтелект. Робив за їх допомогою різні речі, по суті, настільки ж смішні, як і страшні. Чи то, хотів я сказати, речі, які робив твій предок, не будь вони страшними, були б смішні.

Наступна бульбашка, зразу за нею друга й третя.

— Нас, Ен Елле, насправді мало цікавило, що там витворяє твій предок, ми, на потивагу Ен Сейдхе, наших кузенів, з того світу відійшли вже давно. Обрали ми собі інший, цікавіший універсум. Бо на той час — і ти здивуєшся тому, що я скажу, — можна було між світами досить вільно подорожувати. Маючи крихту таланту та вправності, звісно. Ти ж точно розумієш, що я маю на увазі.

Цірі аж кипіла з цікавості, але вперто мовчала, розуміючи, що ельф трохи кепкує з неї. Не хотіла полегшувати йому завдання.

Оберон Муйркетах усміхнувся. Розвернувся. На шиї він мав золотий альшбанд — ознаку влади, що в Старшій Мові звалася torc’h.

— Mire, luned.

Він подув легенько, спритно рухаючи соломинкою. Біля її краю замість однієї, як до того, повисло кілька бульбашок.

— Бульбашка біля бульбашки, біля бульбашки бульбашка, — приспівував він. — Ех, так було, так воно було… Казали ми собі: що за різниця, побудемо собі трохи тут, а трохи там, що з того, що д’ойне припхалися, аби знищити свій світ разом із собою? Підемо потім десь-інде… До іншої бульбашки…

Під його палючим поглядом Цірі кивнула, облизнула губи. Ельф знову усміхнувся, струсив бульбашки, іще раз подув, цього разу так, щоб біля краю соломинки утворилося велике гроно — багато маленьких, приліплених одна до одної бульбашок.

— Настала Кон’юнкція… — Ельф підняв обвішану бульбашками соломинку. — Світів стало навіть більше. Але двері замкнені. Вони замкнені для всіх, окрім жменьки обраних. А час іде. Двері треба відчинити. Необхідно. То імператив. Чи ти розумієш таке слово?

— Я не дурна.

— Ні, не дурна. — Він відвернувся. — Не можеш нею бути. Ти ж Ен Ген Іхер, Старша Кров. Підійди ближче.

Коли він простягнув до неї руку, вона мимоволі зціпила зуби. Але ельф лише торкнувся її передпліччя, а потім долоні. Вона відчула приємне поколювання. Відважилася глянути в його несамовиті очі.

— Я не вірив, коли вони говорили, — прошепотів він. — Але то правда. У тебе очі Шіадаль. Очі Лари.

Вона опустила погляд. Почувалася невпевнено й по-дурному.

Король Вільх спер лікоть на балюстраду, а підборіддя — на долоню. Здавалося, довгу мить його цікавили винятково лебеді, що плавали річкою.

— Дякую, що ти прийшла, — сказав він нарешті, не повертаючи голови. — А зараз іди собі й залиш мене самого.

* * *

Аваллак’ха вона знайшла на терасі над річкою в ту мить, коли він саме сідав у човен у товаристві прекрасної ельфійки з волоссям кольору соломи. Ельфійка мала на губах помаду кольору фісташок, а на повіках і скроні — золоті переливчасті крихти.

Цірі мала намір розвернутися та піти собі, коли Аваллак’х утримав її жестом. А другим запросив до човна. Вона завагалася. Не хотіла розмовляти при свідках. Аваллак’х щось швидко сказав ельфійці та послав їй повітряний поцілунок. Ельфійка стенула плечима й пішла собі. Тільки раз іще озирнулася, аби очима показати Цірі, що про неї думає.

— Якщо зумієш,