Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

переплутала його з садівником. Того дня він не мав білого комірця і не скидався на єзуїтського священика. Правду кажучи, він і взагалі не скидався на священика. Одягнений у червону фланелеву сорочку та робочі штани, він стояв біля дверей монастиря. У нього був довгий гачкуватий ніс, на який можна було б повісити пальто. Вилиці виступали, наче крила у птаха. Його хребет був настільки викривленим, що він не міг зручно вмоститись у кріслі або спати на спині. Отець Джозеф Зубрицкі був горбанем єзуїтського монастиря.

Він став світлом мого життя. Джо розповідав нам, як він розуміє Бога, якого називає Ісусом. Його Бог не був схожим на того Бога, про якого я чула раніше. Джо любив Бога і знав, що Бог любить його. Він не дозволяв релігії стати між ними. Джо, одне з найнезвичніших і найхимерніших творінь Господа, Джо, у якого було безліч причин ображатися на життя, а саме 206 перекручених кісток, — просто любив.

Після проповіді я підійшла до нього в коридорі. Він вислухав усе, що в мені накипіло, — усі мої докази проти церкви, усі мої сумніви щодо того, ким був чи не був Ісус, усі мої обрáзи на черниць, церкву та Бога. Невже справді існує якесь місце між раєм і пеклом? А чистилище? Хіба може Папа Римський бути безгрішним, адже він така ж людина, як усі ми? Джо лише всміхнувся. Він не збирався сперечатися зі мною. Він терпляче чекав, доки я закінчу свою промову.

Він сказав, що правила, догми й церковна ієрархія не мають значення. Він бачив моє роздратування, але його теплі карі очі випромінювали світло, яке йшло зсередини. Він усміхався, як закоханий. «Послухайте, в кінці життя Бог поставить вам одне питання: „Ти любила?“ Лише це має значення. Важливо, чи ви любили».

Кінець суперечки. Кінець боротьби. Бог — Регіна — 6: 0.

Я більше не змагаюся з Богом. Я обрала любов.

Урок 44. Заздрість — це марнування часу, у вас уже є все необхідне

Дядько Ел помирав. Лікарі діагностували пневмонію, але я думаю, що не витримало серце. Він тужив за світлом свого життя.

Йому був 81 рік, і більшу частину свого життя він кохав мою тітку Крис. Він кохав її навіть тоді, коли вона забула його, коли хвороба Альцгеймера стерла всі спогади про 56 років їхнього спільного життя. Навіть смерті не вдалося їх розлучити. Після того як тітка Крис відійшла, дядько Ел ходив будинком із її фотокарткою. Він розмовляв із нею, молився їй і співав для неї. Пісні воскрешали її для нього.

Коли він потрапив до лікарні з пневмонією, я ненадовго заїхала, щоб провідати його. Я тихенько зайшла до палати — у спеціалізованому відділенні в нього була власна маленька кімнатка. Його тіло займало так мало місця на ліжку, що він губився серед усіх отих трубок, моніторів та інших незрозумілих штук. Він лежав на спині, а поряд сиділа його дочка. Вона була дуже схожа на тітку Крис у день їхнього весілля.

Тільки-но я привіталася, як дядько різко сів, ніби отримав розряд дефібрилятором. Його рідке біле волосся було скуйовдженим. Він був такий худий, що кістки випирали з-під лікарняної сорочки, гострі, як ножі. Я бачила, що дядько бореться з болем, йому важко дихати й ковтати. Але його розум був ясним, як ніколи. Ми говорили дві години. Він почав розповідати і вже не міг зупинитись.

Дядько Ел любив розповідати історії. Його улюблена була про те, як він познайомився з тіткою Крис, сестрою мого тата. Він освідчився їй під час всенощної. Він розповідав історії про свої поїздки до Каліфорнії, Нью-Йорка й Чикаго. Між розповідями про міста він задихався і важко переводив подих. Дочка просила його зупинятись і дихати спокійно якийсь час.

Я сиділа на краєчку ліжка і насолоджувалася кожною деталлю його спогадів про ті далекі часи. Несподівано він почав співати і хотів, щоб ми підспівували: «Повертайтесь додому, повертайтесь додому, усі ви, хто стомився, повертайтесь додому». Коли ми доспівали, дядько, як маленький хлопчик, попрохав: «Давайте ще раз!» Час від часу заходили лікар або медсестра і нагадували йому про потребу дихати киснем. Дядько проганяв їх. Він не боявся померти, не прагнув продовжити своє життя. Він був готовий відійти, він був готовий долучитися до своєї дружини. Їхні шлюбні клятви сягали далі за «доки смерть не розлучить нас».

«У мене було чудове життя, — раз по раз повторював дядько крізь кисневу маску. — Ні в кого не було кращого життя».

Які чудові слова на смертному ложі.

Міцно обійняти прожите життя і саме за нього бути вдячним. Без краплі жалю. Без отих «якби» та «треба було».

Дядько Ел знав: щастя — це вибір. Як бути щасливим? Полюбити те, що маєте. Адже щастя не в підвищенні, якого ми так прагнемо, не в грошах, які відкладаємо на старість. Не в особняку та «Мерседесі», які ми зможемо купити, коли виграємо в лотерею.

Дослідження показують, що купа грошей не зробить вас щасливішими. Звичайно ж, ніхто не хоче бути бідним, проте якщо у вас досить грошей, щоб задовольнити такі основні потреби, як харчування, житло й освіта, додаткові гроші не куплять вам додаткового щастя. Так стверджують дослідники щастя (є й такі науковці). Економісти і психологи, яких найняли для вивчення щастя, опублікували свій звіт у 2006 році в журналі «Саєнс». Виявляється, що люди з більшим доходом не почуваються щасливішими. Навпаки, вони непокояться і дратуються більше за інших.

Приблизно в той самий час у газетах з’явився матеріал, що наявність дітей, перебування на пенсії і тримання домашніх тварин не впливають на щастя. Тільки ваш погляд — той, який обираєте самі, — визначає, чи ви щасливі.

Як же тоді стати щасливим?

Експерти дають такі поради: обирайте час, а не гроші; медитуйте і моліться; примиріться з минулим; більше часу проводьте з друзями; ловіть день, мить і печиво «Орео» (гаразд, останнє придумала я).

Раніше за порадою люди зверталися до духівників, зараз — до різноманітних коучерів. Та я ставлю на ченців. Багато років тому я відвідала абатство Гефсимані. Один монах повісив табличку біля дверей аудиторії, де мав читати коротку проповідь. На табличці були три запитання і монахові відповіді на них:

«Хто я?

Дитя Боже.

Що мені потрібне?

Нічого.