Читати книгу - "Маятник Фуко"

мене можна зрозуміти, адже на цій стадії моїх трудів не дивно, що я нетерпеливлюся. Той добродій… Хай йому грець, навіщо ці недомовки, я б не хотів, аби ви думали, що я вихваляюсь. Це Ракоскі…»

Він замовк, очікуючи нашої реакції.

«Хто?» розчарував його Бельбо.

«Та ж великий Ракоскі! Авторитет у царині дослідження традицій, колишній головний редактор Cahiers du Mystère!»

«Он воно що», сказав Бельбо, «Авжеж, авжеж, звичайно ж, Ракоскі…»

«Хоч я залишаю за собою право остаточно представити свій рукопис до друку лише одержавши поради цього добродія, я все ж хотів би трохи пришвидшити події, і якщо тим часом мені вдасться дійти згоди з вашим видавництвом… Повторюю, я хотів би якомога швидше викликати якусь реакцію, зібрати інформацію… Світом ходить хтось, хто знає, але мовчить… Панове, Гітлер, попри своє усвідомлення, що війну програно, саме десь коло сорок четвертого року починає говорити про секретну зброю, яка дозволить йому обернути ситуацію на свою користь. Кажуть, він був божевільним. А якщо він не був божевільним? Ви мене розумієте?» Його чоло вкривав піт, вуса стирчали, як у кота. «Словом», сказав він, «я кидаю приманку. Поглянемо, чи хтось покажеться».

На підставі того, що я знав і думав тоді про Бельбо, того дня я сподівався, що він позбудеться полковника якоюсь увічливою фразою. Натомість він сказав: «Послухайте, полковнику, це надзвичайно цікаво, незалежно від того, чи домовитеся ви з нами чи з кимось іншим. Ви можете залишитися ще хвилин на десять, чи не так, полковнику?» Тоді він обернувся до мене: «Вже пізно, Казобоне, я й так занадто затримав вас. Побачимося завтра, гаразд?»

Це було прощання. Діоталлеві взяв мене під руку і сказав, що теж іде геть. Ми попрощалися. Полковник тепло потиснув руку Діоталлеві, а мені кивнув головою, холодно посміхаючись.

Поки ми спускалися сходами, Діоталлеві сказав мені: «Ви, либонь, запитуєте себе, чому Бельбо попрохав вас вийти. Не вважайте цього нечемністю. Бельбо повинен зробити полковникові дуже конфіденційну пропозицію. Конфіденційність — наказ пана Ґарамона. Я теж іду геть, щоб не заважати».

Як я зрозумів згодом, Бельбо намагався кинути полковника в пащу видавництва «Мануціо».

Я затягнув Діоталлеві до Піладе, де я випив кампарі, а він — ревеневого напою. Це видалося йому, за його словами, напоєм чернечим, архаїчним, майже тамплієрським.

Я запитав його, що він думає про полковника.

«У видавництва», відповів він, «спливається вся глупота світу. Але оскільки посеред світової глупоти ще яскравіше сяє мудрість Усевишнього, мудра людина спостерігає дурня зі смиренням». І він попросив вибачення, йому треба було йти. «Цього вечора у мене бенкет», сказав він.

«Якась вечірка?» запитав я.

Його, здавалося, згіршила моя пустопорожність. «Зогар», уточнив він, «Lekh Lekha. Ще зовсім незрозумілі сторінки».

21

Ґрааль… — се тягар такий великий, що істоті, яка перебуває в полоні гріха, не дано зрушити його з місця.

(Wolfram von Eschenbach, Parzival, IX, 477)

Полковник мені не сподобався, але викликав у мене цікавість. Можна довго, захоплено спостерігати навіть за зеленою ящіркою. Так я смакував перші краплі отрути, яка привела нас усіх до згуби.

Наступного пополудня я знову зайшов до Бельбо, і ми трохи побалакали про нашого відвідувача. Бельбо сказав, що той здався йому мітоманом: «Ви бачили, як він цитував того Рокоскі чи Ростроповича, ніби це Кант?»

«Та зрештою, все це старі історії», сказав я. «Інґольф був божевільцем, бо у них вірив, а полковник — божевілець, бо вірить Інґольфові».

«Можливо, він вірив у це вчора, а сьогодні вірить у щось інше. Скажу вам, учора, перед тим як попрощатися з ним, я призначив йому на сьогодні зустріч з… з іншим видавцем, це видавництво невибагливе, готове публікувати книжки за кошт автора. Він, здається, зрадів. І все ж недавно я дізнався, що на зустріч він не прийшов. І уявіть собі, він залишив мені тут фотокопію послання, гляньте-но. Сіє на кожному кроці таємниці тамплієрів, ніби якийсь непотріб. Так уже влаштовані люди такого штибу».

І саме в цей мент задеренчав телефон. Бельбо відповів: «Слухаю? Так, я Бельбо, авжеж, видавництво „Ґарамон“. Добридень, я вас слухаю… Авжеж, він приходив учора пополудні, щоб запропонувати мені свою книгу. Пробачте, але я зі свого боку зобов’язаний до конфіденційности, якщо ви мені скажете…»

Він слухав кілька секунд, тоді пополотнів, глянув на мене і промовив: «Полковника вколошкали чи щось подібне». Він знову звернувся до свого співрозмовника: «Даруйте, я говорив до Казобона, нашого співробітника, який учора був присутній при розмові… Отож, полковник Арденті прийшов поговорити з нами про свій задум, історію, яку я вважаю фантазією, про гіпотетичний скарб тамплієрів. То були середньовічні лицарі…»

Він інстинктивно прикрив мікрофон рукою, наче не хотів, щоб його почули, тоді побачив, що я за ним спостерігаю, забрав руку і з певним ваганням заговорив. «Ні, комісаре, цей добродій говорив про книгу, яку він хотів написати, але дуже туманно… Що? Обидва? Зараз? Записую адресу».

Він поклав трубку. Кілька секунд мовчав, барабанячи пальцями по письмовому столі. «Словом, Казобоне, даруйте мені, але я, не подумавши, втягнув у це й вас. Мене захопили зненацька. Це дзвонив комісар, якийсь Де Анджеліс. Здається, полковник винайняв мебльовані кімнати, і хтось каже, що знайшов його там учора вночі мертвим…»

«Хтось каже? Комісар навіть не знає цього напевно?»

«Дивно, але не знає. Здається, вони знайшли моє ім’я і вчорашню зустріч, занотовані у його записнику. Гадаю, що ми — єдиний слід. Що вам казати, ходімо».

Ми викликали таксі. Дорогою Бельбо взяв мене під руку. «Казобоне, можливо, йдеться про якийсь збіг обставин. У кожному разі, — може, в мене викривлене світосприймання, але в моїх краях кажуть: ‘завжди ліпше не називати імен’… Ще хлопчиком я ходив дивитися на одну різдвяну комедію, поставлену на діалекті, побожний фарс, де невідомо було, чи пастирі живуть у Вифлеємі чи на берегах Танаро[59]… Приходять три царі й питають у підпаска, як звати його господаря, а той відповідає — Джеліндо. Коли Джеліндо про це дізнався, він відлупцював хлопчину дрючком, адже, сказав він, не можна так просто називати чиєсь ім’я невідомо кому… В кожному разі, якщо ви зі мною згідні, полковник нічого нам не говорив про Інґольфа та послання з Провену».

«Ми не хочемо закінчити так, як Інґольф», сказав я, намагаючись посміхатися.

«Повторюю вам, усе це нісенітниці. Але від деяких історій ліпше триматися подалі».

Я сказав — згода, але в глибині душі нервував. Зрештою, я був студентом, який брав участь у походах,