Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Ми щойно з поїзда, — відповів йому Г’ю. — І на інший сідати не збираємося.

— А що ви зробили зі своїми нашивками? — заверещав дядько, бризкаючи слиною. — Негайно їх почепіть, бо клянусь, я запроторю вас у якусь діру, набагато гіршу, ніж Уельс!

— Дядьку, відваліть, — порадив йому Єнох, — бо ми самі вас відправимо прямцем до пекла.

Чоловік налився багрянцем, і я злякався, що в нього на шиї лусне вена. Чути таке від дітей він аж ніяк не звик.

— Я сказав вийти з телефонної будки! — прогорлав він, і, здійнявши парасольку над головою, наче кат сокиру, опустив її на кабель, що тягнувся від будки й стіни. Гучне «хлясь!» — кабель порвався.

У слухавці стало глухо. Закипаючи від тихої люті, Емма підвела погляд.

— Якщо йому так потрібен цей телефон, — сказала вона, — то нехай забирає.

Вона, Мілард і Горацій протиснулися крізь двері будки, а Бронвін тимчасом вхопила дядька за руки й зчепила їх у нього за спиною.

— Стій! — заверещав він. — Відпусти мене!

— О, я відпущу, — пообіцяла Бронвін, а тоді підняла його в повітря, запхала головою вперед у будку й забарикадувала двері його ж парасолькою. Дядько вищав і гупав у шибку, стрибав у будці, немов жирний метелик, якого закоркували у пляшці. Постояти й поспостерігати за ним було б весело, але дядько привертав до себе забагато уваги. З усього вокзалу до нас сходилися дорослі. Треба було йти.

Ми взялися за руки і щодуху рвонули до турнікетів, залишаючи за собою шлейф із нормальних, які розмахували руками, силкуючись зберегти рівновагу. Заверещав гудок потяга, і луною йому відповіли нутрощі валізи Бронвін, де пані Сапсан підлітала й падала, як білизна у пралці. Надто легка, щоб бігти, Оливка трималася за шию Бронвін і летіла позаду неї, наче напівнадута повітряна кулька на ниточці.

Деякі з тих дорослих були ближче до виходу, ніж ми, тож замість оббігти їх, ми спробували врізатися тараном і прорватися.

Не вийшло.

Першою нас перехопила кремезна жінка. Вона вдарила Єноха по голові сумкою і схопила його. А коли Емма спробувала її відтягти, її за руки схопили двоє чоловіків і поклали на платформу. Я збирався стрибнути на них і визволити її, та не встиг — мене за руки вхопив третій чолов’яга.

— Хто-небудь, зробіть щось! — закричала Бронвін. Усі ми розуміли, що вона має на увазі, але незрозуміло було, хто з нас має свободу діяти. Аж ось повз Єнохів ніс пролетіла бджола і встромила своє жало у філейну частину жінки, яка перекрила дорогу Єноху. Та заверещала й підскочила.

— Так! — вигукнув Єнох. — Давай бджіл!

— Вони втомилися! — викрикнув у відповідь Г’ю. — Щойно полягали спати після того, як врятували тебе минулого разу! — Але він розумів, що іншого виходу нема. Емму тримали за руки, Бронвін захищала валізу й Оливку від трійці розлючених провідників поїзда, і до нас уже бігли інші дорослі. Тож Г’ю став гатити себе в груди, наче хотів вибити звідти шматок їжі, якою поперхнувся. За мить він розкотисто відригнув, і з рота йому вилетіло з десяток бджіл. Вони описали кілька кіл понад головами, потім зорієнтувалися й почали жалити всіх дорослих, які трапилися їм на очі.

Чоловіки, які тримали Емму, пустили її й утекли. Того, який ухопив мене, бджола вжалила прямісінько в кінчик носа, від чого він завив і замахав руками, наче одержимий демонами. А невдовзі вже всі дорослі порозбігалися хто куди. Намагаючись захиститися від крихітних жалючих нападників, вони наче виконували судомний танець — на радість усім дітям на платформі, які сміялися, плескали в долоні й махали руками в повітрі, перекривлюючи своїх жалюгідних старших.

Про нас усі забули, тож ми піднялися, чкурнули до турнікетів і вибігли у сум’ятливий лондонський день.

* * *

Ми загубилися у хаосі вулиць. Нас наче занурили у банку з перекаламученою рідиною, де літали різні часточки. Джентльмени, леді, робочі, солдати, вуличні дітлахи й жебраки — усі бігли кудись у різні боки у своїх справах, оминаючи крихітні машинки, що плювалися вихлопами, і торговців із візками, що нахвалювали свій крам, і вуличних музикантів, що грали на трубах, і автобуси, що сигналили та, здригаючись, зупинялися, щоб виплюнути на залюднені тротуари ще порцію люду. І все це вміщував у собі каньйон будинків із колонами, що тяглися вулицею і потроху щезали в затінку, бо полуденне сонце висіло низько і, затягнене димком лондонських випарів, світило доволі мляво, ніби ліхтар, що блимає крізь туман.

Відчувши запаморочення, я прикрив очі й дозволив Еммі тягти мене вулицею, а вільною рукою сягнув у кишеню й торкнувся холодного скла телефону. На диво, він мене заспокоював. Мій телефон був непридатним реліктом минулого, але водночас предметом, наділеним певною силою, — як довга тонка нитка, що з’єднувала цей незрозумілий світ з упізнаваним світом здорового глузду, до якого я колись належав. Ця річ, коли я її торкався, ніби промовляла до мене: «Ти тут, це реально, ти не спиш, ти — це досі ти», — і чомусь від цього все навколо вібрувало трохи повільніше.

Єнох зростав у Лондоні, стверджував, що досі знає його вулиці, тож дорогу нам показував він. Ми пробиралися завулками й задніми дворами, тому попервах місто здавалося лабіринтом сірих стін і стічних канав, а вся його велич проглядала лише уривками, коли ми перебігали через широкі бульвари й поверталися в прихисток тіней. Ми перетворили це на гру: сміялися, бігали навперейми паралельними завулками. Горацій удав, що перечепився через бордюр, але одразу жваво скочив на ноги й вклонився, мов танцівник, торкнувшись капелюха. Ми сміялися, мов ненормальні, нам трохи паморочилося в головах і не вірилося, що ми дістались аж сюди — до самого Лондона через моря, ліси, повз зубатих порожняків та витвірські ескадрони смерті.

Ми подолали значний відрізок шляху, що відділяв нас од залізничного вокзалу, і зупинилися в провулку біля сміттєвих баків, щоб передихнути. Бронвін поставила валізу, витягла звідти пані Сапсан, і та, мов нетвереза, побрела, похитуючись, по бруківці. Горацій і Мілард вибухнули сміхом.

— Що смішного? — спитала Бронвін. — Пані Сапсан не винна, що її захитало.

Горацій розвів руки в широкому жесті.

— Ласкаво просимо в прекрасний Лондон! — проголосив він. — Єноху, він ще величніший, ніж ти описував! Сімдесят п’ять років: Лондон, Лондон, Лондон! Найбільше місто на Землі!

Мілард підняв кришку сміттєвого бака.

— Лондон! Найвишуканіші недоїдки на кожному кроці!

Горацій зняв капелюха.

— Лондон! Тут навіть щури ходять у циліндрах!

— Ой, ну такого я вам не розказував, — заперечив Єнох.

— Розказував! — вигукнула Оливка. — Ти завжди казав: