Читати книгу - "Таргани"

на поверхню, але ривок за зап’ястя підтвердив те, про що мозок уже догадався, але відмовлявся визнати. Що він повинен потонути. І що Ву прикував його до зливу на дні басейну його ж власними наручниками.

Харрі глянув наверх. Крізь воду пробивалося місячне світло. Він витягнув вільну руку, і вона виявилася над водою. Чорт, глибина басейну в цьому місці всього метр! Харрі підвівся на ноги й спробував випрямитися: залізо наручників урізалося в кістку великого пальця, але все одно не вистачало двадцяти сантиметрів, щоб висунути голову на поверхню. Він помітив, як чиясь тінь віддаляється геть. Прокляття! Тільки без паніки, подумав він. Паніка зжирає занадто багато кисню.

Він знову опустився на дно й обмацав пальцями стічні ґрати. Вони були сталеві, міцно кріпилися до дна й навіть не зрушилися з місця, коли Харрі схопився за них обома руками, пробуючи підняти. Як довго він зможе не дихати? Хвилину? Дві? Він уже відчував біль у м’язах, у скронях застукало, перед очима затанцювали червоні зірки. Тоді він знову спробував рвонутися вгору, прекрасно усвідомлюючи, що фізична напруга тільки позбавить його кисню. У роті пересихало від страху, мозок божевільно уявляв нестачу пального, нестачу води. Харрі знав, що це з області галюцинацій. Промайнула абсурдна думка: якщо випити якомога більше води з басейну, то, може, її рівень понизиться саме настільки, щоб йому висунутися на поверхню. Він ударив вільною рукою по бортику, розуміючи, що все одно ніхто не почує. Тут, під водою, панує тиша, але нагорі реве своїм віковим ревінням Бангкок, заглушаючи все навколо. А якщо хтось і почує, що з того? Єдине, чим зможуть йому допомогти, — це бути присутнім при його загибелі. Голову заливало болісним жаром, і Харрі вже приготувався спробувати зробити те, що рано чи пізно роблять усі потопельники: вдихнути воду. І тут вільна рука несподівано намацала метал. Це ж сачок! Він преспокійно лежав край басейну. Харрі схопив його й потяг до себе. Руна дуділа в нього, як у діджеріду. Виходить, є дірка. А отже, буде повітря. Харрі затис губами кінець алюмінієвої трубки й вдихнув. У рот потрапила вода, він ковтнув і ледве не захлинувся, відчувши на язиці дохлих комах, але потім ще сильніше вчепився зубами в трубку, борючись із рефлекторним кашлем. Чому кисень називається киснем? Адже він не кислий, а солодкий, а повітря в Бангкоку солодше за мед. Харрі втяг у себе якесь дрібне сміття й алюмінієву крихту, що встряла в горло, але навіть не звернув на це уваги. Просто із силою вдихав і видихав повітря, як учасник марафону.

Мозок знову запрацював. І Харрі зрозумів, що лише отримав відстрочку. Кисень, що надходив у його кров, перетворювався на вуглекислий газ, щось подібне до вихлопних газів тіла, а трубка сачка була занадто довгою, щоб повністю звільнитися від них. Таким чином, він знову й знову вдихав те ж саме повітря, і помалу частка кисню зменшувалася, а частка смертельного СO2 дедалі збільшувалася. Це називається гіпер-капнією, і незабаром він від неї загине. Гірше за все, що він так часто дихає, через це процес тільки прискорюється. За якийсь час виникне сонливість, мозок перестане контролювати подих, він ставатиме усе рідшим і рідшим, поки зовсім не завмре.

«Помру на самоті», — подумав Харрі. Прикутий ланцюгом. Як слони на річковій баржі. Слони! І він щосили протрубив у трубку сачка.

Анне Верк жила в Бангкоку вже три роки. Її чоловік очолював представництво «Шелл» у Таїланді, вони були бездітні, не дуже щасливі, але сподівалися витерпіти разом ще кілька років. Потім Анне планувала повернутися до Нідерландів, закінчити навчання й підшукати собі нового чоловіка. Просто заради проформи вона подала заявку на місце викладача в «Емпайр» і, дивна річ, отримала цю роботу. Некомерційна організація «Емпайр» ставила собі за мету дати повіям Бангкока безкоштовну освіту, насамперед допомогти їм вивчити англійську мову. Анне Верк навчала дівчат фраз, які потім могли їм придатися в барах. Тому вони й приходили на її уроки. Сиділи за партами, якось дивно усміхалися, коли вона просила їх повторювати за нею англійською: «Чи можу я запалити для вас цю сигарету, сер?» Або: «Я дівчина, а ви дуже симпатичний, сер. Ви почастуєте мене коктейлем?»

У цей день одна з дівчат прийшла в новій червоній сукні, якою явно пишалася, і, затинаючись, розповіла класові англійською, що придбала її в універмазі «Робертсон». Важко було навіть уявити собі, що ці ж дівчата займаються проституцією в якомусь із районів Бангкока.

Як і більшість голландців, Анне Верк прекрасно говорила англійською мовою і раз на тиждень, увечері, давала уроки й іншим викладачам «Емпайр». Сьогодні, повертаючись додому, вона піднялася ліфтом на п'ятий поверх. Вечір видався довгий, багато сперечалися про різні методи викладання, і вона мріяла скоріше дістатися свого помешкання у двісті квадратних метрів і скинути нарешті взуття, як раптом почула дивні приглушені звуки. Спершу вона вирішила, що звуки доносяться з річки, але потім зрозуміла, що це в басейні. Знайшовши вимикач, вона була там уже за кілька секунд і побачила на дні людину із сачком, що стирчав із води. І відразу кинулася бігти.

Харрі помітив, що вмикали світло, і побачив фігуру на краю басейну. Наступної миті фігура зникла. Схоже, це була жінка. Напевно, злякалася. Харрі відчув перші ознаки гіпер-капнії. У теорії цей процес мав бути навіть приємним, немов занурення в наркоз, але він відчував самий тільки страх, що крижаною водою розливався у м’язах. Він спробував зосередитися, спокійно, рівномірно дихати, — міркувати знову стало важко.

Тому він навіть не помітив, що вода в басейні почала спадати, і коли жінка зістрибнула й підняла його, йому здалося, що це ангел з’явився за ним, щоб забрати на небо.

Решту часу він страждав на головний біль. Харрі сидів на стільці у квартирі, потім прибув лікар, взяв у нього кров і запевнив, що він здоровий. Можна подумати, Харрі потрібні були ці пояснення. Потім поруч з’явилася Ліз і стала записувати, що сталося.

— Що він робив у твоїй квартирі? — запитала вона.

— Гадки не маю. Може, хотів налякати.

— Він що-небудь взяв?

Харрі роззирнувся.

— Ні, коли вже зубна щітка як і раніше лежить у ванній.

— От базіка. Як ти себе почуваєш?

— Як із бодуна.

— Я оголошу його в розшук.

— Забудь про це. Іди додому й поспи.

— Не можу, раптом із тобою щось трапиться.

— Усе в порядку, хіба ти не бачиш? — Він потер руками обличчя.

— Це тобі не жарти, Харрі. Ти що, не зрозумів, що