Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

час проказував молитви, пеон закричав:

— Пісок мовчить, мовчить, як домовина! Т я бачив, як вороги багатого грінго пройшли по ньому, не знявши найменшого шуму. Він же не святий, той Альварес Торес, а пісок мовчить! Він утратив голос! А там, де може йти такий грішник, можемо пройти і ми вдвох, батьку.

Усе ще не виходячи з кола, старий майя накреслив на піску якісь кабалістичні фігури, і пісок не озвався до нього. Поза колом — те саме. Пісок відволог. А він міг звучати, лише бувши цілком сухим. Старий помацав вузлики на своїх священних мотузочках.

— Сказано, — промовив він, — що коли пісок мовчить, можна йти безпечно. До цього часу я робив усе, як наказував бог. Слухатиму його й надалі. Ходім!

Подавшися співучими пісками, вони наздогнали Тореса й Манчено. Заховавшись у хащах, шановна пара пропустила їх уперед і рушила за ними назирці. А Генрі, що вертався з печери навпростець, розминувся з обома парами.

РОЗДІЛ XV

— І все ж таки не варто було мені лишатись у Панамі, — сказав Френк до Леонсії, сидячи з нею на скелі біля входу в печеру й чекаючи, поки повернеться Генрі.

— Невже вас так цікавить нью-йоркська біржа? — кокетливо піддражнила його Леонсія, хоч, як правду мовити, лише частина тут була кокетування, а решта — бажання вигадати час. Леонсія боялась залишатися на самоті з юнаком, якого дуже кохала.

Та Френк не збирався нічого вигадувати.

— Я людина відверта, Леонсіє. І кажу те, що думаю, коротко й відверто…

— Чим і відрізняєтесь від нас, іспанців, — перебила вона. — Ми любимо прикрашати й убирати наші звичайнісінькі думки в пишні шати проречистості.

Однак Френк, не збочуючи, вів свою промову далі:

— Ви хитруєте зі мною, Леонсіє. Ось що я хотів вам сказати… Я говорю щиро й відверто, як і личить чоловікові. А ви крутите словами й пурхаєте, мов метелик, — це, мені здається, чисто жіноча риса. А проте це нечесно… щодо мене. Я відкриваю вам своє серце, і ви знаєте, що в ньому є. А ви хитруєте, викручуєтеся туди й сюди, і я нічого не знаю. Через це ви маєте перевагу проти мене. Ви знаєте, що я кохаю вас. Я сам вам сказав. А я… Ну, що ж я знаю про вас?

Вона опустила очі, почервоніла й мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Ось бачте, — не вгавав Френк, — ви не відповідаєте. Ви ставитесь до мене прихильно, і тому здаєтесь мені ще чарівнішою. А все-таки ви лукавите зі мною, нічого не кажете про свої почуття і про свої наміри. І чому? Тому, що ви жінка? Чи тому, що іспанка?

Ці слова схвилювали Леонсію. Насилу стримуючись, але зовні не показуючи цього, вона підвела очі і, дивлячись Френкові в обличчя, сказала:

— Я можу бути чи англійка, чи американка, чи хто завгодно, але я вмію просто дивитися правді в очі й відверто говорити про все… — Вона спинилась, стримано зважила свої думки й спокійно докінчила: — Ви ремствуєте на те, що, дізнавшись про вашу любов, я не сказала вам, кохаю я вас чи ні. Ось я вам зараз скажу. Я кохаю вас…

Леонсія відсунула руки, що їх він у захваті простяг до неї.

— Заждіть! — сказала вона. — Хто з нас тепер жінка? Або іспанка? Адже я не скінчила. Я кохаю вас і пишаюсь тим, що кохаю саме вас. Та й це ще не все. Ви питали мене про моє серце й про мої наміри. Про одне я вже сказала. Зараз скажу про друге. Я збираюсь одружитися з Генрі.

Така англосаксонська щирість приголомшила Френка.

— На бога! Чому? — тільки й спромігся вигукнути він.

— Тому, що я кохаю також і Генрі, — відповіла Леонсія, все ще дивлячись йому в очі.

— Ви ж бо кажете… ви ж сказали, що кохаєте мене? — тремтячим голосом спитав Френк.

— І вас. Я кохаю вас обох. Я порядна жінка; принаймні я завжди так гадала. І досі ще так гадаю, хоч мій розум і підказує мені, що не можна кохати рівночасно двох чоловіків і бути разом із тим порядною жінкою. Ну, та це мені байдуже. Якщо я грішна, значить, я така й є. І я не можу переробити себе, бувши зроду грішна.

Леонсія замовкла, але Френк усе ще не міг здобутися на слово.

— А хто з нас тепер англосакс? — спитала вона й ледь помітно всміхнулася, почасти підбадьорюючи себе сміхом, а почасти тішачись тим, що її слова справили на нього таке враження. — Я відкрила вам своє серце й розповіла про свої наміри.

— Але ж ви не можете… — гарячково запротестував Френк. — Ви ж не можете кохати мене, а одружитись із Генрі!

— Мабуть, ви не зрозуміли мене, — дорікнула вона. — Я збираюсь одружитися з Генрі й кохаю вас. Але я кохаю й Генрі. Не можу ж я одружитися з вами обома. Цього не дозволить закон. Тим-то я одружуюсь лише з одним. І я маю намір одружитися з Генрі.

— Навіщо ж тоді, навіщо ви умовляли мене залишитися? — спитав він.

— Адже я кохаю вас. Я вам це вже сказала.

— Якщо ви будете поводитись так і далі, я збожеволію! — скрикнув Френк.

— Мені також здавалося, що я збожеволію через це, і здавалося багато разів, — заспокоїла його Леонсія. — Якщо ви гадаєте, що мені легко виконувати роль англосаксонської жінки, ви помиляєтесь. Але жоден англосакс, навіть ви, якого я так палко кохаю, не може ставитись до мене з презирством за те, що я не ховаю своїх ганебних почувань. Я вважаю за краще просто сказати вам про них. Якщо це риса англосаксонської вдачі, не ганьбіть її. А коли це риса іспанки, жінки й Солано, — теж не ганьбіть її. Бо я — іспанка, і жінка, і іспанська жінка з родини Солано… хоч у розмові й не розмахую руками, — жартівливо додала вона, ледь усміхнувшись.

Запала мовчанка.

Саме тоді, коли Френк хотів щось відповісти, вона знаком звеліла йому мовчати. У хащах щось зашаруділо й затріщало, і вони обоє прислухалися: очевидно, хтось наближався до них.

— Слухайте! — прошепотіла Леонсія, торкнувши Френка за руку. — Я буду останній раз англосаксонка і скажу вам усе. Надалі я завжди буду хитрувати й викручуватись, як, на вашу думку, роблять іспанки. Отже, слухайте ж! Я люблю Генрі. Це правда, щира правда. Та вас я кохаю дужче, куди дужче. Я вийду заміж за Генрі… через те, що кохаю його й заручена з ним. А вас я завжди буду