Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » ТАРС уповноважений заявити…

Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 82
Перейти на сторінку:
чоловік…

— Її приятель?

— Ні, Сергій Дмитрович приїхав уже потім зі мною, в машині реанімації… Подзвонив сусід, я забув його прізвище, старий, військовий… Він сказав, що жінка непритомна, просив негайно приїхати. Ми приїхали, Ольга Вікторівна була не просто непритомна, мені здалося, що вже настав летальний кінець, пульс ниткоподібний, повіки синюшні, зіниці майже не реагують. У машині я підключив її до підживлення, а вже тут, коли приїхали, я викликав професора Євлампієва, почали вливати кров. Словом, години чотири ми намагалися врятувати її, хоча, чесно кажучи, мені здавалося, що все це марно…

— Але чому ж не зробили розтину?

— Та я ж пояснив вам…

— Ні, не пояснили.

— Віктор Львович попросив про це…

— Це не пояснення. Увечері жінка була здорова, вранці помирає, а ви не робите розтину. А раптом це якась інфекція?

— Ні, це не інфекція. За ознаками — раптовий, ураганний набряк легенів.

— Це часто буває?

— Я особисто такого не зустрічав… Ну третій день, шостий, занедбаний процес у легенях…

— Але ж її приятель… Як його?

— Сергій Дмитрович. Саме він розповів, що вона давно кашляла, нездужала…

— Отже, не інфекція.

— А ураганні процеси трапляються в медичній практиці. Пригадуєте, як загинув від ураганного раку легенів американський поліцейський, який хотів дати нові свідчення в справі Кеннеді: його поклали на обстеження, і через два дні він помер.

Константинов рвучко підвівся; його очі, завжди усмішливі й голубі, стали сіро-тьмяними маленькими буравчиками.

— Спасибі, Арчиле Георгійовичу. Це сталося…

— Коли я чергував, я вже вам казав.

— Тобто чотири дні тому?

— Саме так.

— Можна попросити, щоб підготували копію висновку про смерть? Я пошлю її чоловікові, так буде правильніше, без емоцій, як вважаєте? Тим паче, що її сюди привіз приятель… Мабуть, він дуже переживав?

— Так, довелося зробити укол… Немов закам'янів, поки не заплакав. Але воля є: приїхав Віктор Львович — він був на конференції у Дубні, його викликали, — ну, звичайно, шок, то він повіз з собою старого, за один день організував похорон, добре тримався…

Академік медицини Сергій Сергійович Вогульов потоваришував з Константиновим на полюванні. Вони разом літали і в Кабардино-Балкарію до Хажисмела Саншокова, і в Ахтирі, і в Астрахань.

На відміну від Гмирі, він був мисливцем-спостерігачем, брав з собою фотоапарат, захопив фотополюванням Константинова, хоча той найбільше цінив постріл «у місце»: бив навскидку, і єдине, чому заздрив у житті, це коли бачив добрячу рушницю в руках іншого мисливця.

Вогульов був байдужий до трофеїв, легко віддавав кабанячі ікла, любив мисливські трапези, вважав, що в нашу пору стресів ніякий санаторій не дає розрядки — його може дати тільки полювання на кабанів чи на ведмедів.

— Усі ці терапії, — говорив він, — нові ліки — голки, сон, голод — не варті дірки з бублика. Полювання. В крайньому разі, ніж. Все-таки у своє діло я вірю. Але це — в крайньому разі, коли рак душить. А інфаркти, стенокардії, виразки шлунків, атеросклерози треба лікувати полюванням — тут, у горах, де пахне каштаном, прілою травою й гірськими джерелами.

Ось до нього після коротких роздумів і подзвонив Константинов. — За подібних ситуацій він свого «Жигульонка» з гаража не брав, їздив на «Волзі» з рацією, щоб тримати постійний зв'язок з усіма підрозділами: Коновалов, Панов, Проскурін, Гмиря — всі були зараз на казарменому становищі; вдома, практично, не бували, одержували інформацію, дробили її на безліч окремих питань, правильно вважаючи, що чим ретельніше досліджено кожну деталь, тим надійнішим буде загальний висновок.

— Сергію Сергійовичу, я до вас приїду, якщо дозволите, — сказав Константинов. — Оце зараз.

— Або через п'ятнадцять хвилин, або ввечері, Костянтине Івановичу, — відповів той.

— Операцію починаєте?

— Куди гірше. У ВАК їду.

— А можете не поїхати?

— Щось трапилось?

— Трапилось.

Вогульов вислухав Константинова, зняв телефонну трубку, набрав номер:

— Ірино Фадеївно, — сказав він, — я запізнюсь на годину. Будь ласка, зробіть так, щоб докторські Гавриліна, Дар'ялової і Мартіросяна без мене не розглядали — бо доброзичливці завалять. Що? Ну, скажіть їм, затримуюсь на невідкладній операції. Спасибі.

Він поклав трубку, пом'яв сухою долонею міцне, хоч і не без зморщок обличчя, підвівся:

— Їдьмо. Я дзвонити до нього не буду. Це немовби двічі про смерть питати. Ждатимете в машині?

— В машині. Тільки ще раз дуже прошу: Віктор Львович не повинен зрозуміти, що вас хвилює саме те питання, будь ласка, пам'ятайте це завжди…

— Ми з ним працювали в одному госпіталі, Костянтине Івановичу. Спали під однією шинеллю…

— Ви, мабуть, не зрозуміли мене — я анітрохи не сумніваюсь в його чесності, Сергію Сергійовичу.

Уже в машині Вогульов закурив і насупився ще більше:

— У мене десь у паперах є фотографія його дівчинки, їй тоді було три місяці… Ми потрапили в оточення під Ржевом, він дав фото, написавши адресу, й попросив, якщо я вийду, знайти Олечку. Я тоді ще на нього розсердився, навіть матюкнувся. Він сказав, що, мовляв, його, як єврея, напевне розстріляють, а я, може, якось урятуюсь… Ну я й гаркнув, що мене, більшовика, і його, єврея, розстріляють разом, і навіть скоріше — мене першим. У нього вже тоді було погане здоров'я, кашляв безперестану, тому я фотокартку залишив, такі прохання незвичайні, вони святі, коли дитинку тобі віддають, якій лише три місяці…

— А якщо він спитає, звідки ви дізнались про його горе?

— Некролог, скажу, прочитав у газеті…

— Некролога в газеті не було.

— Господи, ну знайомі розповіли.

— Які саме?

Вогульов подивився на Константинова:

— Ви не все до кіпця мені розказали.

— Не все.

— Чому?

— Бо розповідати про підозру може ваша санітарка, — це, будь ласка, це не страшно. А я — Чека, мені підозрами ділитися не можна, мені можна тільки фактами оперувати.

Вінтер лежав на дивані, під головою в нього був згорнений халат, плед натягнений аж до підборіддя.

— А, Серьоженька, — тихо сказав він, і по щоках зразу покотилися бистрі, старечі сльози. — Добре, що прийшов… Хочеш випити?

— Мені у ВАК треба, Вітю, там тверезому не дуже солодко, а вже коли випивши, та ще з моїм характером…

— А я, знаєш, п'ю потроху. Інакше не можу — тільки очі заплющу, зразу ж бачу її…

— Так, горе страшне, Вітю, навіть не знаю, що тобі сказати. Чому не ми? Чому вони, діти?

— Налий мені трошечки.

— Спирт? — спитав Вогульов, наливши в мензурку.

— Спирт. Пригадуєш, як учив мене пити?

— Це коли ти в болото провалився?

— Еге ж.

— А я минулого року їздив туди полювати. По дурості. Думав, що й досі така глушина, як була у сорок третьому. А там фарфоровий завод побудували,

1 ... 44 45 46 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ТАРС уповноважений заявити…», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «ТАРС уповноважений заявити…» жанру - Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪:


Коментарі та відгуки (0) до книги "ТАРС уповноважений заявити…"