Читати книгу - "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

на секс й відчувають неймовірне задоволення не так від нього самого, як від факту перемоги й власної крутизни. Стать тут значення не має, жінки також кайфують від таких завоювань.

3. Секс з обов’язку.

Це така рутинна робота, яку подружжя обов’язково повинне виконувати.

4. Прокреаційний секс.

Мета єдина — дитина. Головне, аби дама завагітніла. Решта не має значення.

5. Секс, що зміцнює соціальний статус.

Шеф трахає секретарку, бо він шеф — і це його вивищує. Може і ще когось з підлеглих трахнути або принаймні взути. Він шеф, і йому важко відмовити. А чутки тільки утверджують його як крутого шефа.

6. Дослідницький секс.

Цікаво, як вона (він) це робить, можна освоїти нові пози чи способи…

7. Секс знічев’я.

Треба чимось зайнятися в неділю. Може, знайти когось і потрахатись?

Напевно, існують й інші варіанти. Але шокує, що люди часом, зближуючись фізично, запломбовують свої душі.

Адже які взаємини між партнерами, такий, зрештою, й характер інтимного зв’язку між ними.

Коли це Ромео і Джульєтта, то вони як підлітки, що вперше пізнають пристрасть, віддаються їй несамовито. І увесь світ для них ніщо у порівнянні з єднанням з коханою істотою.

А коли дорослі усвідомлюють, що в коханні головне «на», а не «дай», і сповнені цього лягають разом, то вже самий дотик до коханого тіла породжує бурю щасливих емоцій в людині, і далі інтимний акт стає просто вінцем справді високого і зрілого почуття.

Кохання вимагає праці, дбання і обережного, чутливого ставлення до себе, і тоді воно здатне породити в серці благо.

Певною мірою сама енергія любові витворює дива. Звісно, вона здатна водночас породжувати війни й руйнувати держави. Якщо покопатися в біографіях великих людей, можна дізнатися, що світові катаклізми часто спричинялися любовними драмами того чи іншого монарха чи політика.

Стан закоханості в його метафізичному сенсі виступає сильнішим за всі цінності — соціальні, матеріальні, звичаєві і побутові. Навіть вищим за саме буття.

Енергія любові витворила мистецтво у всіх його видах, вона є рушійною силою людини і світу. Намагання проникнути в іншу людину, пізнати її духовний світ, відчути, що вона думає, злитися з нею в одне ціле — все це нагадує міф про двостатевих андрогенів, які колись мали по дві голови і чотири руки і ноги, а потім Бог розділив їх, і тепер усе життя кожен шукає свою справжню половину. А ще кажуть, що ім’я коханої людини написане на спині, і сам його побачити ніхто не може. Написане воно таємними знаками, і коли ти знайдеш свою людину, то воно проявиться.

3

І наостанок — як все-таки витримати це почуття безмежної закоханості, коли людина мучиться від кохання, не спить, хвилюється через те, як вона виглядає в очах свого обранця, сумнівається в собі, лякається обманутися, зазнати розчарування.

І треба вже стати дорослим і мудрим, щоби, кохаючи, все ж спиратися на приказку — «полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить».

Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає.

І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити — це теж щастя. Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно, не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі. Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі…

Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній.

До побачення.

Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла — і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно і радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила й її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, і коротка мить незграбних дотиків, і питання — чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому… І що робити далі?

Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді.

Старшому легше і гірше — все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, як може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як от те, що ніби зараз струмить від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо…

І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав — і за себе, і за неї, і твоя «несамовита» енергія і фантазія може знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось.

А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття — я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов — це, власне, і є життя.

Як прекрасно мати когось — нехай спершу далеко, нехай навіть не часто бачитись, але отак от просто з неба повірити — і мати когось в собі і себе в ньому.

Щастя — просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч — довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, і компанії