Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

чи сліпа куля. Художника впізнають за мазками його пензля. Це робота Моріарті. Джерела злочину ведуть до Лондона, а не до Америки.

— Але заради чого?

— Він не з тих, хто визнає свої поразки. Він звик, що кожна його справа мусить скінчитись успіхом. Великий мозок і міцна машина не впоралися з однією людиною. Це все одно, що ви розколюєте горіх паровим молотом: шуму багато, а пошкоджено врешті буде сам молот.

— Але що йому до тієї американської історії?

— Я можу лише сказати, що перша звістка про цю пригоду надійшла до нас від одного з його помічників. Цим американцям, мабуть, порадили звернутися до нього. Працюючи в Англії, він дає поради й іноземним партнерам, — він, цей великий знавець злочинів. З тієї миті їхня жертва була приречена. Спершу він задовольнився тим, що знайшов цю жертву. Потім склав план убивства. І нарешті, довідавшись, що цей план не вдався, вирішив узятися до роботи сам. Пам’ятаєте, як я в Берлстонському замку попередив Дугласа, що майбутнє буде страшнішим за минуле? Хіба я помилився?

Баркер у безсилому гніві вдарив себе кулаком по голові.

— То ви хочете сказати, що ми повинні й далі сидіти згорнувши руки? Що ніхто не в змозі подолати цього сатану?

— Ні, я так не кажу, — відповів Холмс, і його очі немовби зазирнули кудись у майбутнє. — Я не кажу, що його не можна подолати. Але дайте мені час, дайте мені час!..

Кілька хвилин ми сиділи мовчки; рішучі очі мого друга, здавалось, усе ще намагалися проникнути крізь завісу майбутнього.

Архів Шерлока Холмса[13]

Цикл оповідань

Вельможний клієнт[14]

— Тепер це нікому не зашкодить, — відповів містер Шерлок Холмс, коли я вдесяте за багато років попросив у нього дозволу оприлюднити цю історію. Отож мені нарешті дозволено написати про те, що певним чином стало вершиною кар’єри мого друга.

Обидва ми — і Холмс, і я — полюбляли турецькі лазні. Я помічав, що там, серед диму та приємної млості парильні, він стає менш відлюдкуватим і лагіднішим, ніж десь-інде. На горішньому поверсі лазні на Нортумберленд-авеню є затишний куточок, де поруч стоять дві кушетки. На них ми й лежали третього вересня 1902 року — в день, з якого починається моя розповідь. Я спитав Холмса, чи має він зараз щось цікаве; замість відповіді той висунув свою довгу, тонку, нервову руку з-під простирадла, в яке був закутаний, і дістав з кишені пальта, що висіло поруч, конверт.

— Або це писав якийсь заклопотаний бундючний дурень, або це справа життя й смерті, — мовив він, подаючи мені лист. — Сам я знаю не більше, ніж сказано в цьому посланні.

Лист було надіслано з клубу «Карлтон» учорашнього вечора. Ось що я в ньому прочитав:

«Сер Джеймс Деймрі засвідчує містеру Шерлоку Холмсу свою пошану і відвідає його завтра о пів на п’яту дня. Сер Джеймс просить переказати, що справа, стосовно якої він хотів би порадитися з містером Холмсом, вкрай дражлива і водночас має велику вагу. Через те він певен, що містер Холмс докладе всіх зусиль, аби ця зустріч відбулась, і підтвердить свою згоду, зателефонувавши до клубу «Карлтон».

— Зрозуміло, що я підтвердив свою згоду, Ватсоне, — мовив Холмс, коли я повернув йому лист. — Ви знаєте що-небудь про цього Деймрі?

— Хіба те, що його ім’я відоме в світських колах.

— То я можу розповісти вам трохи більше. Він набув слави майстра залагоджувати дражливі справи — такі, що не повинні потрапляти до газет. Ви, певно, пам’ятаєте його перемовини з сером Джорджем Льюїсом щодо Гаммерфордового заповіту. Це світська людина, з природною схильністю до дипломатії, тож я можу сподіватися, що справа ця не піде хибним шляхом і він справді потребує нашої допомоги.

— Нашої?

— Якщо ви зробите таку ласку, Ватсоне.

— Вважатиму це для себе за честь.

— Тоді час вам відомий — о пів на п’яту. А зараз викиньмо цю справу з голови.

Я мешкав тоді у власних кімнатах на Квін-Енн-стрит, проте з’явився на Бейкер-стрит задовго до призначеного часу. Рівно о пів на п’яту оголосили про прихід полковника сера Джеймса Деймрі. Навряд чи мені треба його описувати: багато хто пам’ятає цього високого лагідного й чесного чоловіка, його широке, старанно поголене обличчя й голос — приємний і соковитий. Його сірі ірландські очі випромінювали щирість, а на жвавих усміхнених устах вигравав добрий гумор. Блискучий циліндр, чорний сурдут, кожна дрібниця в одежі — від перлової шпильки в чорній єдвабній краватці до блідо-бузкових гетрів над начищеними черевиками, — все свідчило про ту велику вишуканість, якою він славився. Цей упевнений у собі джентльмен заповнив своєю постаттю чи не всю нашу невеличку кімнату.

— Звичайно, я сподівався застати тут доктора Ватсона, — зауважив він, манірно вклонившись. — Його допомога може стати нам у великій пригоді, бо цього разу, містере Холмсе, ми маємо справу з людиною, для якої насильство — звична річ. Її не зупинить ніщо в світі. Я міг би навіть сказати, що небезпечнішої людини немає в усій Європі.

— Я вже мав кількох супротивників, до яких можна застосувати це втішне означення, — усміхнувся Холмс. — Ви не курите? Тоді дозвольте мені запалити люльку. Якщо цей ваш тип небезпечніший від небіжчика професора Моріарті чи досі живого полковника Себастьяна Морена, він справді вартий того, щоб з ним познайомитись. Чи можу я спитати, як його звуть?

— Ви чули коли-небудь про барона Ґрюнера?

— Тобто про австрійського вбивцю?

Полковник Деймрі сплеснув руками в білих рукавичках:

— Вам завжди все відомо, містере Холмсе! Чудово! То ви вже оцінили його як убивцю?

— Це мій фах — стежити за всіма злочинами на континенті. Хто може сумніватися, що ця людина винна, прочитавши про те, що сталося в Празі? Його врятували незначна судова зачіпка та підозріла смерть одного свідка! А щодо отого «нещасного випадку» на Шплюґенському перевалі, то я певен, що він убив там свою дружину, — певен настільки, немовби бачив це своїми очима. Про те, що він приїхав до Англії, я знаю так само. Я передчував, що рано чи пізно він підкине мені якусь роботу. Ну, що ж такого накоїв барон Ґрюнер? Гадаю, що йдеться не про ту давню трагедію, яка знову спливла на поверхню?

— Ні, це набагато серйозніше. Помститися