Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

class="p1">— Сеньйоре, — волав я, захекавшись, — сеньйоре, нам потрібна ваша допомога!

— Я не працюю сьогодні, - похмуро відрубав шофер.

— Але я щойно бачив як ви висаджували пасажирів!

— То були мої родичі.

— Ми заплатимо вам великі гроші, - втрутився у розмову Ян.

— Так, так! — підтвердив я. — Дуже великі гроші. Зможете потім цілий місяць возити всіх своїх рідних.

Таксист обвів язиком порепані губи, витримав паузу, а тоді мовив, навіть не дивлячись на нас:

— Куди їхати?

— Ойянтайтамбо, — з надією прошепотів я.

Перуанець перевів погляд на мене.

— Там всюди завали, — холодно просичав він, — але… можна спробувати. Може, вони нас пропустять, — а тоді назвав ціну: — Сотня. Сто нуебо солів.

Ми з чехом поспішно замахали головами, висловлюючи згоду, після чого мерщій забралися на задні сидіння. Біла «Тойота» повільно покотила до виїзду з Куско.

Хвилин через десять, петляючи якимись затурканими закапелками, то видираючись вгору, то спускаючись вниз, нам вдалося виїхати з Куско. Я зрадів, адже першу лінію завалів, що розташовувалася зразу на виїзді з міста, було подолано. Втім, моя радість виявилася передчасною. Через три чи чотири кілометри дорога піднімалася на одну з вершин і проходила повз невелике гірське селище. На самому в’їзді в село дорогу перегороджувала величезна купа каміння та повалених дерев. За нею виднілося кілька менших завалів. Праворуч, коло першої барикади був вузький прохід, який страйкарі, вочевидь, залишили для власних потреб, однак у ньому незмінно чатували півдюжини озброєних ломами, битками та камінням перуанців.

Побачивши натовп набурмосених горян і зрозумівши, що наша поїздка може закінчитися невідомо чим, я першим ділом розіпхав усю готівку по трусах та шкарпетках, а затим запхав паспорт у задню кишеню джинсів. Усе інше не так важливо. Таксист тим часом спинився на безпечній віддалі від звалища (звідки його не могли дістати камінням) і щось прокричав до бунтарів у проході. У відповідь горяни заперечно захитали головами, недвозначно тицяючи пальцями вниз у долину. Мовляв, забирайся геть по-хорошому. Шофер закрив вікно і винувато проказав до нас:

— Не вийде. Я можу відвезти вас назад до Куско…

Зненацька я помітив, що чоловіки на барикаді заворушилися. Кілька з них поквапливо злізли з кам’яної кучугури і, боязко озираючись, позадкували в придорожню тінь. Група, що затуляла єдиний проїзд, і собі неохоче відступила. Я роззирнувся і зрозумів причину переполоху. Зліва на дорозі неподалік від нашого таксі вигулькнув білий патрульний джип. Тихенько, без мигалок та сирени, охоронці правопорядку наближалися до завалу. Страйкарі, стискаючи в руках каміння, знехотя й неквапом відходили, ховалися за парканами прилеглих до дороги подвір’їв. Ніхто зі страйкарів поки не мав бажання розпочинати відкриту конфронтацію з представниками закону.

Втім, полісмени теж не мали ані найменшої охоти лізти на рожен.

Джип наблизився до барикади, з’їхав з дороги і почав об’їжджати завал праворуч, розмелюючи колесами шматки гірської породи. От тоді мене немов струмом вдарило. Я миттю втямив, що це наш єдиний шанс, і заверещав наче мавпа, якій причавило хвоста бульдозером:

— За ним! Їдь за ним! Швидше! — я термосив таксиста за плече. — Підіжми їх під самий бампер! Go, go, go! Go-o-o, man![77] Vamos, ahora mismo![78]

Таксист зразу розкумекав, що від нього вимагається, завів двигун і пристроївся за поліцейським джипом. Проте… наш хитрий маневр не лишився непоміченим. Щобільше, наша витівка страшенно розізлила бунтівників. Майже миттєво між нашим бампером та багажником джипа втиснувся якийсь клаповухий селюк, ризикуючи потрапити під колеса. Він, не звертаючи уваги на поліцейських, обурено заволав, роздуваючи щоки і ворушачи вухами, а потім несамовито загамселив руками по капоту. Затим підбігли й інші, і в наші вікна полетіли кавалки бруду, гнилі овочі та каміння. Після одного прямого удару на шибі ліворуч від водія з’явилася зигзагувата тріщина. Проте по-справжньому я почав хвилюватися тоді, коли кілька найбільш активних перуанців налетіли на таксі і почали розхитувати машину з боку в бік.

— Виходьте з машини! — заверещав таксист. — Забирайтеся геть із мого авто!

Я перелякано вчепився руками за переднє сидіння і з благанням зазирнув у одне з бокових дзеркал поліцейського джипа, який, перевалюючись на каменях, протискався між завалами за кілька метрів попереду нас. На хвильку мені вдалося вхопити погляд полісмена за кермом. Але вже наступної миті доблесний страж правопорядку сховав очі, злегка піддав газу і прослизнув між барикадами. Цілком очевидно, полісмени не мали ні найменшого бажання встрявати у неприємності через двох тупоголових ґрінго, воліючи за краще вдавати, ніби нічого не відбувається. Мовляв, чуваки, якщо у вас вистачило розуму забратися в таку глушину і в такий час, то розхлебтуйте, бляха, самі, ми вам не няньки і не Чіп та Дейл, щоби мчати на поміч.

Білосніжний поліцейський джип віддалився і щез із поля зору. Таксист істерично горлав, розуміючи, що його авто от-от перетвориться на купу металобрухту, обкиданого лайном перуанських бунтівників. Обводячи очима розлючений натовп, який розгойдував машину, немов гойдалку, я думав, що наша славна Експедиція плавно й невідворотно підходить до свого завершення. Проте не мав іншого вибору і відчинив двері авто…

Дверцята жалібно скрипнули. Дуже повільно я вийшов з машини. Спочатку висунув голову, затим випростався, опершись рукою об дах автомобіля. Ян виструнчився в такій же позі праворуч від машини. Перуанці замовкли і оточили нас щільним кільцем. Деякі стояли так близько, що я відчував їх терпкий запах, чув їхнє дихання, бачив кожну зморшку на їхніх насторожених лицях та холодний блиск чорних очей, облямованих червоними блискавицями капілярів.

Кілька секунд панувала цілковита тиша. Я вкляк на місці, стискаючи спітнілою долонею дверцята таксі. Я не знав що робити. Не знав що казати. Опиратися було марно. Бунтарів навкруги назбиралося аж надто багато. Кожної миті вони могли роздерти нас на шматки. Попервах я подумав, що, може, варто спробувати відкупитися, але відразу відкинув цю затію. Якщо цим розбишакам потрібні наші гроші, вони відберуть їх усі до копієчки, нікого не питаючи.

Тікати не було куди. Я ніби вмерз у землю коло таксі, впершись поглядом у мовчазну юрбу, весь стиснувшись, неначе пружина. Гнітюча тиша душила й стискала, мов анаконда. Повітря загусало й уперто не хотіло лізти в горлянку. Я до болю стиснув кулаки, а тоді… перуанці просто розступилися.

Від несподіванки я розгубився. Зиркнув через плече направо: мій товариш сторопів як і я, — певно, він теж уже ладнався відбиватись до останнього подиху. Мене вивів із заціпеніння вигук таксиста, який грубо попрохав зачинити авто і забиратися геть з дороги, побажавши нам на прощання здохнути в тому Ойянтайтамбо. Я автоматично зачинив дверцята