Читати книгу - "Приватне доручення"

що Ягвіц загинув, а про розмову в «емці» більше нікому не було відомо.

Та ось, через п'ятнадцять років, Нікольський отримав листа від «старого знайомого по гарячих червневих боях 1941 року під Вишнополем». Цей лист знайшов капітана міліції Нікольського далеко від місця його першої зустрічі з красивим «мішором-зв'язківцем». «Майор» запрошував Нікольського перевестися в Карпати або кудись ближче, де вони, «старі фронтові друзі», врешті зможуть здійснити свою давню мрію — поселитися зі своїми сім'ями десь в мальовничому містечку біля Карпат, що їм так колись полюбилися. «Майор» наполегливо радив Нікольському перейти в залізничну міліцію «і зробити це якомога швидше, доки тут, у нас, є вакансії».

За ці роки Нікольський дуже змінився. Постарів, збрезкнув.

…Олексій Петрович Нікольський, сидячи в своєму новому службовому кабінеті у Вишгородському відділенні залізничної міліції, пригадав і більш пізні події: тижневої давності.

…Зранку від Нікольського несло спиртом. В одному з стопачинських буфетів недалеко від вокзалу вони сіли за столик біля дверей, і Ягвіц замовив сто п'ятдесят грамів горілки, пляшку пива, закуску і лимонаду.

Горілку й пиво він присунув до себе, а Нікольському налив лимонаду. Капітан вражено витріщив очі.

— За ваше здоров'я! — посміхнувся Ягвіц і залпом випив горілку. З апетитом заїдаючи свіжим салатом з ковбасою, він говорив з апломбом молодого лікаря:

— Ви, безперечно, маєте рацію — вам пити шкідливо, Олексію Петровичу. І якщо вже вирішили кинути, то краще робити це відразу.

— Та я не… — спробував було заперечити капітан.

Але Ягвіц не дав йому навіть закінчити фрази.

— Ні, ні! Ви ж твердо вирішили більше не пити — треба тримати слово. — І, нахилившись до нього, Ягвіц з чарівною посмішкою тихо додав — Якщо ви в майбутньому вип'єте хоч 50 грамів, то це буде остання ваша випивка. — І тут же, відкинувшись, голосно зареготав і підморгнув Нікольському. — От які бувають історії, Олексію Петровичу!

В цей ранковий час в буфеті, крім них, нікого не було. Буфетниця у дворі приймала товар, в кладовці, позаду стойки, гуркотіли ящиками.

Ягвіц доторкнувся пальцем до маленьких зірочок на сріблястому погоні Нікольського.

— Я б не сказав, Олексію Петровичу, що за минулі п'ятнадцять років ви зробили блискучу кар'єру. На початку війни ви були лейтенантом державної безпеки, а це звання в той час, як я пам'ятаю, відповідало чинові капітана в армії. Так, спірітус віні згубив багатьох талановитих людей. Він згубив і ваш талант, Олексію Петровичу. Скажімо, в такій благодатній країні, як Америка, людина, яка ще в 1928 році вміла спритно експропріювати цінності в приватних осіб, зараз володіла б крупним нерухомим майном, засідала б у сенаті і була б постійним членом правління багатьох акціонерних товариств. Але я добре розумію, що дуже несприятливі умови заважали розгорнутися вашому генію в цій примітивній країні. Звідси і ваша любов до спірітуса. Це — доля всіх геніальних людей, що їх не зрозуміли сучасники.

— Я не такий вже пропащий, як вам здається. Ви в 1941 році спровокували мене, і це…

— І це, — підхопив Ягвіц, — лише один з епізодів вашої другої, не зафіксованої в офіційних анкетах біографії. Ви здатні вже звинуватити мене в тому, що я — справжній Мефістофель, що я штовхнув вас на слизьку й небезпечну доріжку. Ні, Олексію Петровичу, це ваш неспокійний геній привів вас до мене. Я вже не пригадую про нашого спільного старого знайомого Штольца, Але фабрикація брехливих звинувачень на чесних людей під час вашої роботи слідчим в Гориозаводську, хабарі, що ви їх брали за звільнення по суті вже виправданих людей, — в цьому ж я не винен. Дивуюся лише одному, дорогий Олексію Петровичу, як ви з такими геніальними здібностями досі перебуваєте на волі. Звичайно, тут вам не дали розгорнутися, та все ж… Ну, добре. Вечір спогадів закінчено. Я бачу, що ви не особливо раді зустрічі зі мною. Більше того, впевнений, що коли б я зараз удавився оцим огірком, ви не побігли б за лікарем і, звичайно, не стали б робити мені штучне дихання. Але я прощаю вам цю неприязнь до мене. Я навіть збираюся допомогти вам — наскільки це можливо — надолужити прогаяне. Маю на увазі вашу кар'єру. Я думаю, що місце помічника начальника лінійного відділу міліції на такій станції як Вишгород просто-таки створене для вас. Сьогодні ж подайте начальству рапорт про перевод вас у Вишгород, скажімо, в зв'язку з хворобою і неможливістю проживання у вологому кліматі.

— Мене не переведуть, — похмуро заперечив Нікольський.

— Їй-богу, ви песиміст, Олексію Петровичу! Чому ж не переведуть? Випивати ви вже кинули з сьогоднішнього дня. Стаж роботи у вас, слава богу, великий, і ви дуже хороший оперативний працівник. В цьому, наприклад, ваше начальство зможе легко переконатися завтра або післязавтра, коли ви знешкодите групу диверсантів, яка намагатиметься висадити залізничний міст. Причому, ви захопите їх на місці злочину з боєм, але без втрат. Хіба це не пидстава для вашого просування по службовій драбинці?

— Які диверсанти? Який міст? — нічого не розумів Нікольський.

— Диверсанти будуть найсправжнісінькі. А ось щодо моста — це вже ви порадьте. Який міст є в збні вашої діяльності? Знову не розумієте? А ще говорите, що старий чекісті Сором! Ви повинні викрити групу диверсантів, яка намагатиметься висадити в повітря міст. Це буде не тяжкою справою, бо ви наперед знатимете, де І коли і навіть хто буде здійснювати цю операцію.

— Навіщо ця комедія?

— Це наївне питання, Олексію Петровичу! Я вже сказав, що болію за ваше благополуччя і заради цього не пошкодую витрат і навіть жертв. Отже, подумайте, де й коли найзручніше буде викрити цю диверсію.

— Дівчино! — покликав Ягвіц буфетницю. — Ще сто грамів і пачку «Казбеку».

Опівдні вони розійшлися. Ягвіц потиснув руку Нікольському і нагадав уже серйозно й жорстко:

— Рапорт датуйте вчорашнім числом. Бажаю успіху.

Розділ XVII

НОВІ ЗНАЙОМІ

Ягвіц-Масальський все ще жив у сім'ї льотчика цивільного повітряного флоту Сашка Лучка. Жив він спокійно, впевнений, що Нікольський легко виконав його наказ. Тут, у Вишгороді, починалася широка колія, і під вагонами, що приходили з-за кордону, замінювались колісні візки. Та… скільки було таких маленьких «але», що причиняли великі неприємності. Ягвіц знав, що аеропорт в цьому місті — ворота в країну, які повинні постійно бути в полі його зору. Живучи в Лучків, він на підставі коротких розмов про аеродром, його пасажирів міг мати більш або менш точні дані про життя аеропорту- Крім того, ця квартира була для нього прекрасною базою. Кому збреде в голову шукати його тут? Так, він