Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

нас послухався. Ірисові стулки безшумно розсунулися, з легким виляском урівнявся тиск, і… всі стрілки, всі індикатори дружно стрибнули на нуль. Пульт одімкнувся. Напруги в мережах — дастьбі. Дзижчання пульсації в аварійному блоці — гарантійному, безвідмовному, запломбованому аварійному блоці з мікрореакторним дублюванням і подвійним захистом — повільно затихло.

— Саш, чув, Саш, — пошептом покликав я. — По-моєму, каюк. Це зовсім інша планета…

Мружачись од яскравого світла, Сашко висунув голову в люк і довго-довго стояв так, оглядаючи крайнебо.

— Ні, Костику, — нарешті озвався він. — Та сама планета. Просто нашого “жука” хтось занурив у формалін…

…Тривала друга доба нашого полону на Радості. Другу добу ми блукали по піску, стараючись не губити з поля зору капсулу. Компас тут був ні до чого: магнітне поле було відсутнє.

Харчу й води вистачить на два тижні, ще є НЗ — додаткових п’ять діб надії, а як далі? Навіть коли якимсь дивом оживе передавач, які новини ми повідомимо? Сидимо в пісках, а де вони знаходяться — не відаємо? Океан виявився кварцовою пустелею? Хмари мають цікаву властивість: коли дивитися згори, вони є, а коли знизу — їх годі побачити? Та що вже передавач! Вогню навіть не добудеш, аби їжу зігріти: нема з чого і нічим…

Аж раптом у повітрі з’явилася ґава. Точніше, це потім з’ясувалося, що гава. Ми з Олександром умостилися в затінку капсули й жували сухі м’ясні галети, запиваючи їх холодною кавовою бурдою: не лишалося нічого іншого, як розмішувати порошок розчинної кави в теплій воді, нагрітій проти сонця. Вечоріло. Радістіанська доба триває тридцять сім з половиною годин, день довгий, “сієста” тягнеться бозна-скільки, тож ми розімліли, втомились од спеки й сиділи мовчки. Зненацька Сашко боляче схопив мене за лікоть і показав угору. Над “жуком” кружляла чорна крапка. Наступної миті Олександр метнувся до капсули й повернувся з біноклем і гвинтівкою в руках.

— Ти не повіриш, — мовив він по хвилині вдивляння. — Гава.

— Як… ґава? — я навіть злякався.

— Звичайна, чорна, — він здвигнув плечима й прицілився.

— Сашку, може, не треба? Мо’, почекаємо? Нехай знизиться, ближче роздивимось. Ну звідкіля тут ґава?

— А якщо втече? Та й, зрештою, заряджено ж не кулею, а ампулою зі снодійним.

Гримнув постріл. Гава різко ухилилася вбік, склала крила, спікірувала і всілася прямо перед нами, на відстані трьох кроків.

— Та ви що, з глузду з’їхали? — обурено сказала вона чудовою українською мовою.

Сашко випустив з рук гвинтівку. Йойкнувши, я сів — не сів, а гепнувся на сходинку трапа.

— Ні, я запитую, ви що, збожеволіли? — вела далі гава. — Оце линеш собі, линеш, не дивишся, що й до чого, на хвильку перестанеш пильнувати — і маєш! — уже куля в кишках сидить. Гарненько, еге ж?

Я глипнув на Сашка і покрутив пальцем біля скроні. Він кивком підтвердив свою згоду й натиснув собі на око. Я повторив цей прийом. Гава двоїлася. Прикусив губу, — певно, до крові. Боляче. На галюцинацію, відтак, не схоже.

Гава, дуже знайомо схиливши голову, з цікавістю спостерігала за нашими маніпуляціями. Почистила дзьоб, тоді глибоко занурила його в пісок і витягла жирного рожевого хробака. Проковтнула.

— Тільки не заходжуйтесь мене своїми галетами зваблювати. Я птиця розбірлива й непідкупна: на вашу гидоту й дивитись не хочу. А хробаків тут повнісінько.

Гава крякнула. Аж тут — ніби за сигналом — з піску полізли гидкі, у великий палець завтовшки, витрішкуваті черв’яки. Мене почало нудити.

— Отож-бо, — повчально мовила птиця. Вона, здавалося, була вельми задоволена. Крякнула ще раз, і хробаки поринули в пісок. — Надалі не пуляйте, не подумавши. Оце на свою голову пустиш на планету першого-ліпшого. Як побачать щось живе — відразу ж палець на спусковий гачок. Просто тобі якісь trigger-happy.[2] Really, trigger-happy — that’s the word.[3]

У мене спиною поповзли мурашки. Ґава, вочевидь, могла спокійно перейти на англійську мову, не відчуваючи труднощів. Цілком імовірно, в неї в запасі і французька, й суахілі, й — чого на світі не буває! — санскрит. “А санскриту ж ми й не знаємо!” Можу заприсягтись, лише це в мене на думці й стояло: “От лишенько, санскриту ми й не знаємо!..”

— Я не кулею стріляв, — несподівано мовив Сашко. Лелечко, таж він… виправдовувався!!! — Я стріляв ампулою зі снодійним.

— А звідкіля мені це знати?! — розсердилася гава. — Хіба ж я доберу, чим мене пригостити хочуть. Утім, якщо не кулею — то я вас пробачаю. А снотворне своє заберіть. Мені воно, бачиться, ні до чого. В мене й так сон нормальний, — і триклятий птах виплюнув на пісок нашу ампулу.

По тому гава змахнула крилами, важко підстрибнула й полетіла. Не полетіла — помчала з такою дивогідною швидкістю, що й ми й не спам’яталися, як вона розтанула в зеленому небі.

— Сашко, ти знаєш санскрит? — поставив я дике запитання.

— Ні, — здригнувся він. — А що?

— Нічого, нічого… Це я так… — зніяковів я. — Гава має рацію в одному: ми збожеволіли…

Шкода, що нікому було підслухати розмови, що їх ми вели тієї ночі, тривожно вовтузячись у гамаках. Балачки ці були — перший клас. Такі, приміром:

— Ну, гаразд, на планеті мешкають розумні ґави. Сприймемо як факт. Чого не бува у Всесвіті! Але звідки вони українську мову знають? І англійську?

— Дуже просто: навчалися в школі першого ступеня.

— Мерсі, ти вельми кмітливий. А кулі на льоту — де навчились ловити?

— Дурничка! Військова підготовка під керівництвом досвідчених і мудрих столітніх воронів.

— Геніально! Хробаками командувати — теж армійський навик?

— Ні, це в них вроджене.

— Гарненько погомоніли… Ну спи. Добраніч!

— Заснеш тут…

Усе-таки ми поснули. А коли промені Арктура, що підбився над обрієм, збудили нас, ми зрозуміли: спокійно скінчити дні нам тут не дадуть. У п’ятнадцяти метрах од “жука” лежала велика синьо-фіолетова калюжа.

Хвилин з десять ми вивчали її на відстані. Нарешті Сашко вимовив:

— То як, Костянтине, може, поснідаємо спочатку? Я так собі мислю, якщо вже вона з’явилась, то не випадково і надовго.

— Даруй, все-таки давай з’ясуємо, що їй потрібно. Знаєш, якось не до їжі, поки вона тут синіє. Лишень гвинтівку не бери. Вилізе якийсь крокодил і почне нас ганити: мовляв, знову неправильно себе поводимо.

І який дідько мене смикнув за язик? Я ще не закінчив фразу, як фіолетова вода пішла хвилями і на пісок виповз… справді крокодил. Здоровенний — метрів п’ять завдовжки.

— Ще хтось потрібен? — басом запитав він.

— Крокодила, який вміє розмовляти, нам ще не вистачало! — досить-таки непослідовно шепнув я Сашкові, але він мене не слухав.

— Бегемот, — ляпнув