Читати книгу - "Подвійне дно"

так часто брехали, що я вже й себе підозрюю іноді — а чи я та, за кого себе маю?

— Спасибі й на цьому. — Климковський важко повертається і сідає до нас обличчям. — Знаєш, всі ці роки я знав, що ти десь є. І думав: ану, як з тебе вийшла злочинниця чи щось таке, як з більшості інтернатських дітей. Іноді уявляв, як зустрінусь із тобою і що скажу, а зараз бачу: що б я не сказав, ти все одно все для себе вже вирішила.

— Сентиментальний вступ вважатимемо завершеним.

— Ти не дуже добра, так, Елізо?

— З якої речі мені бути доброю до тебе? Хто ти мені такий?

— Так, звісно. Ну, що ж, я це заслужив… А нічого не спитав у Ольги тільки тому, що всі ці роки постійно підозрював, що занапастила Любу саме вона. І от сьогодні я прослухав запис і мої підозри підтвердилися. Тому я пішов за нею, зайшов і вбив її. Шкода, спізнився.

— Дуже мило з твого боку. От тільки в мене лишались питання…

— Повір, Ольга нічого б тобі не сказала.

— Рудий, ти поглянь, яке миле сімейство! Просто сама собі заздрю, що провела життя далеко від них. Ти мав рацію, мені пощастило. Скажи мені, старий, що твоя ненормальна дружина шукала в столі Корбута?

— Не знаю. Можливо, щось там було, що компроментувало її. Корбут мав на неї щось, і саме через це ми колись змушені були піти у відставку. Щось було в нього на Ольгу, щось таке, що вона аж синіла з переляку.

— Але ж ви — просто старі дурні! Що б там не було, то справи давні, строки давності всі скінчились!

— Не всі злочини мають строки давності. І в Корбута було щось таке на неї.

— Ну, і що б сталось, коли б це «щось» випливло зараз? Хто б став займатись справою столітньої давності?! Ви обоє — ніхто, старі негідники, та й усе. Кому ви потрібні?!

— Ти кажеш таке тому, що не знаєш всього. А система, в якій ми працювали, нікуди не зникла. І звідти ніхто остаточно не йде. І помилок там не пробачають, а вже злочинів і зрад — то й поготів.

— Я просто в захваті. Значить, таємні розстріли тисяч людей злочином не вважаються?

— Ти не розумієш. Тоді був такий час. Коли я потрапив до НКВС, мені було трохи більше двадцяти років. Зрозумій, мені й на думку не спадало, що всі ті люди здебільшого ні в чому не винні. Був такий масовий психоз: вороги, диверсанти, шпигуни, шкідники — всім нам втовкмачувалось, що ми оточені ворогами. І ворогом міг виявитись, хто завгодно. Потім СМЕРШ… Ми познайомились із Ольгою. Вона ніколи не розповідала про себе, а я не питав. Головне, вона глушила сумніви, що з’являлись у мене. Вона була… ну, просто як блискавка, вона не знала ні страху, ні сумнівів, ні жалю. Я тоді захоплювався нею. Ми одружились. Війна скінчилась. Тоді виявилось, що мені потрібне від жінки ще щось — ну, став старший, схотілось звичайного людського життя, затишку, тим більше, що вважав: країні послужив, маю право на якісь людські радощі. Та виявилось, що з Ольгою те неможливо. Вона продовжувала працювати, вона просто горіла роботою і того ж вимагала від мене. А коли виявилось, що вона не може мати дітей, я вирішив її покинути. Отоді єдиний раз я й бачив її розгубленою. Вона щиро не розуміла, що мене не влаштовує. Вона просто не вміла всього того, що називається життям, вона була нездатна ні на що звичайне. Такі, як вона, народжуються, щоб зійти на багаття, а не скніти на кухні. На жаль, Ользі вчасно не підвернулось підходяще багаття, тому вона з часом стала нестерпною.

— Коротше не можна? Набридли спогади.

— Так, звичайно. Ми тоді жили тут же, в Дніпропетровську. Саме тоді й познайомились із Корбутом. Вірніше, ми й до того стикались з ним, та тільки після війни стали співпрацювати. Потім він почав служити в КД Б, а до того служив у внутрішніх військах. От він і порадив нам: узяти заарештовану за незначною статтею, хай вона народить нам дитину, а її відпустимо — начебто за послугу.

— І що?

— То була молода дівчина, Оксана Вольська. Її заарештували, здається, за спекуляцію — самогон продавала, чи що. Чи й ні, я не вникав, нам її порадив Корбут. От вона і народила мені Любу. Тільки Ольга, щойно побачила дитину, зненавиділа її. Я зрозумів це одразу, тому віддав малу своїй матері. Я любив її, то було моє дитя. Я боявся, що Ольга щось заподіє дівчинці. Вже тоді мені часом здавалося, що Ольга психічно хвора.

— Чому ж не розлучився?

— Я не міг. Там, де ми працювали, розлучення було неможливим. Отож я продовжував жити з Ольгою. А щоб не викликати в неї люті, намагався ніяк не виказувати своєї любові до дочки. Тільки Ольга і так все бачила і лютилась страшенно. Моя мати благала мене покинути Ольгу, та я не міг… Я мав вдавати службові пориви, я жив з людиною, яка була моїм ворогом — о, я багато чому навчився, маючи ворога у власній хаті. Я навчився конспірації так, як ніхто. Ольга помічала все. Та я не думав, що вона знищить Любу. Цього я навіть від неї не чекав.

— Он як. То ти, бідолаха, білий і пухнастий, а все то вона, мегера, збиткувалася над тобою, нещасним?

— Може, це смішно, та мені було не до сміху.

— А хто доніс на Пастушука?

— Я мав це зробити. Той дурень був необережним вкрай, я мав це зробити, інакше Ольга зробила б це по-своєму і його б запроторили десь надовго. А так, вважай, відбувся переляком. Ми з Корбутом так повернули справу.

— Це ти так кажеш.

— Я розумію, що ти мені не віриш. Але це нічого не міняє, в мене немає жодної причини казати тобі неправду. Може, надто довго я носив це в собі. Мені вже вісімдесят чотири роки, Елізо. Я надто довго живу на світі. І, може, саме тому живу, що чекав, коли ти прийдеш і я все поясню тобі.

— Я зараз заплачу від розчулення.

— Як знаєш. Та іншої правди в мене нема.

— Як же сталось тоді, з Вернером?

— Господи, де він взявся на мою голову, той німчик?! Просив я Любу: будь обережна. Ольга скаженіла, коли бачила їх удвох. А коли справа зайшла так, що далі вже нікуди, вона