Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Поміркована ієрократія пропонує елегантне розв’язання, яке базується на згоді між династією та елітою щодо поділу влади та її вигод. Крім того, що ця згода зазнає конфліктів, унаслідок яких у масштабі століть або влада бере гору в абсолютному сенсі, або ж контрвлада тягне її в демократичному напрямку, елегантне розв’язання не ліквідує ризиків розпаду імперії як політії. Одна з умов його прийняття — стабільність самої політії. Її легше забезпечує громада, князівство, королівство, ніж імперія. Серед імперій тільки Китай створив стабільну політію, завдяки домінуванню доцентрових сил.

Існує безліч історичних явищ, які відповідають цій стратегії та контрстратегії. Самостійна еліта була остаточно ліквідована в Індії в УІІІ—ІУ ст., а також і в усіх місцях укорінення індоєвропейців у Передній Азії, за винятком Персії, але коли Ахеменіди створили імперію, то вони політично оскопили аристократію. У Римі патриціїв винищили Юлії-Клавдії, але аристократія збереглася в європейських провінціях імперії, беручи активну участь в керуванні. Останній антиаристократичний епізод стався недавно, у другій половині XVI ст., коли Іван Грозний висилав бояр, нащадків слов’янської аристократії Київської Русі та руських князівств, на північ. У ІІІ-УІ ст. Китай пережив майже чотири століття політичного розпорошення. Воно сприяло стихійному виникненню потужних місцевих і регіональних родів, явної ознаки аристократизації. Проте вона буде заблокована, ліквідована, відвернута династією Тан, щойно вона стане на престолі. Нав’язана еліті незахищеність сягає карикатурності, якщо поглянути на долю особливо успішних на війні генералів — Корбулона при Нероні чи Белізера при Юс-тиніані або на долю османських перших міністрів і візирів. Постійніше та непомітніше апарат максимально заповнювався людьми, які не мали соціальних чи родинних зв’язків: рабами і звільненими рабами в Римі, осілими чужоземцями, як-от греками-фанаріотами в Стамбулі, чи ще християнами, євреями, тими, хто зрікся своєї віри, у мусульманських імперіях, іноземцями в арміях, наприклад, германцями в римському війську і турками у війську Аббасидів, євнухами в центральній китайській адміністрації або з тих же самих причин відсутності потомства церковниками в адміністрації Оттонідів, що призвело до знаменитого конфлікту з папством щодо контролю за призначенням єпископів. Того, що імператор програв і був змушений принизитися перед папою в Каноссі в 1074 р., достатньо було б, щоб помітити ненормальність ситуації в Європі з огляду на імперську нормальність, якої дотримувалися у Візантії.

І навпаки, всюди спостерігається зміцнення еліт, бо вони завжди мають більш високі соціальні шанси, щоб накопичувати землю, владні позиції та престижні посади, і можуть передавати ці шанси наступному поколінню. Така передача тим більш надійна, що частину нагромадженого «соціального капіталу» виділяють на вкладення в «людський капітал». Нащадки еліти в середньому набували й розвивали більше вміння, яке вони могли подати політичній владі, ніж вихідці з народу, за винятком випадків, коли ці останні набагато перевищували перших здібностями або перші вирізнялися надто помітною нікчемністю. Такі реальні знання й уміння дають змогу періодично досягати великих імперських посад і відновлювати авторитет великих родин. Урешті-решт, може встановитися компроміс, вигідний для обох сторін, якщо стабільність політії надасть досить часу, щоб посмакувати цими вигодами. Гарним прикладом може слугувати Росія XIX ст. у період між наполеонівськими війнами та революцією 1917 р.

Описуваний компроміс увінчався найповнішим і найпо-стійнішим успіхом у Китаї. Рух до компромісу та основоположні причини його успіху можна простежити з задовільною точністю й упевненістю. Тисячолітня хода до імперії здійснювалася від систем з громадами та царськими кланами. Політичне об’єднання, яке стає дуже вираженим від початку VIII ст. і посилюється мірою того, як рух прискорюється в бік свого логічного завершення — у 221 р. до н.е., — зводить до політичної та суспільної бездіяльності соціальну еліту в дедалі більшій кількості. Династія Хань у 206 р. до н.е. — до 220 р. н.е. вирішує перетворити цю гулящу і потенційно небезпечну еліту на вмістилище знань і відбирати необхідних фахівців за допомогою проведення спеціальних іспитів і конкурсів. Мандаринська система як така буде вироблена у міждинастичний період, прийнята за династії Суй (581-617), систематизована династією Тан (617-908) і перетворена на класичну систему династією Сун (976-1260). Вона полягає в ретельній організації конкурсів на багатьох рівнях як на цивільні, так і на військові посади, та у допуску до цих конкурсів усіх. Але їхня підготовка вимагає десятиліть великих вкладень у здібних і перспективних кандидатів. Тільки еліта має на це кошти, і вона створює свої приватні сімейні школи. Проте, зважаючи на високу віддачу від дипломів, здобутих декількома з вихованців цих розплідників чиновників, еліта зацікавлена приймати у свої приватні школи найздібніших дітей своїх клієнтів з народу. У такий спосіб розширюється набір, який сприяє виявленню потенційних фахівців, а система робиться ще стабільнішою, оскільки цей компроміс відкритий навіть для народу. Нам бракує статистичних даних, щоб оцінити шанси, що надавалися народові. Головно — для стабільності імперії — було, щоб народ знав, що і в нього є певні шанси. У цьому плані китайський компроміс розумніший і більш дієвий, ніж європейський, де аристократія погано сприймає конкуренцію недворянської еліти й де монархія зацікавлена зіштовхувати їх обох між собою. Отож, створюється джерело політичної нестабільності.

Двір — це соціальний простір, де навколо суверена зібрані соціальні дієвці, визначені своїм станом в ієрократичному режимі. Двір не імперський феномен як такий, а ієрократич-ний феномен, який досягає в імперії свого найповнішого розквіту через поєднання трьох рис імперської ієрократії: сак-ральності, сили та абсолютизму. Двір як продукт історії ставить дві низки запитань. Одні з них стосуються функцій двору та цілей, засобом яких є цей особливий соціум. Інші торкаються його функціонування, характеру суспільних відносин, які в ньому зав’язуються, та їхніх наслідків. Ми залишимо ці питання осторонь, адже вони більше пов’язані з цивілізацією та звичаями й становлять інтерес тільки своїми окремими аспектами, притаманний тому чи тому двору. Утім, таке дослідження було б важко провести через брак документів. Документальні свідчення стають багатими й точними стосовно неімперського періоду, а саме періоду Версаля за Людовіка XIV. Це, звичайно, двір, який прагне досконалості, але цей режим не абсолютна ієрократія, попри погану звичку називати французьку монархію абсолютною. Вона так само поміркована, як і інші монархії Європи, і так само, як і вони, потерпає від конфліктів між центральною владою та периферійною контрвладою, між державою та громадянським суспільством. Така поміркованість